Частина 3 «Не люблю,коли мені суперечать»

— Я вам не заважаю? — пролунав голос Паші, коли він зайшов до палати. «Невже він усе чув?..» — майнула тривожна думка в голові Софії, хоча зовні вона старанно намагалась залишатись спокійною. — Якби ж ти колись заважав, — відповіла слідча, швидко глянувши на нього. — А це що в тебе? — її погляд затримався на його руках. — Перепічка? Серйозно? Софія здивовано підняла брови. Паша приніс чай і солодке?Це справді він? Чи це знов сон? — Так. Булочки солодкі, чай із цукром, — абсолютно серйозно відповів хлопець, переводячи погляд на пакунок у руках. — Цукор стимулює вивільнення дофаміну. Він зробив коротку паузу, ніби читав чергову лекцію.. — А дофамін — це нейромедіатор, що сприяє емоційному піднесенню. А це саме те, що вам обом зараз потрібно. — Та невже? — Софія примружилась, ледве стримуючи посмішку. — Ніби нещодавно хтось говорив, що емоційна підтримка — це не наукова категорія. У її голосі вже звучало відчуття маленької перемоги. — Емоційний стан напряму впливає на фізичне відновлення, — незворушно відрізав Паша. — А ви обидві знайшли пригоди на свою голову й зробили все можливе, щоб цей стан собі зіпсувати. Тому я більше не хочу нічого слухати. І взагалі — не люблю, коли мені суперечать. Він простягнув дівчатам чай і булочки, і цим остаточно поставив крапку у суперечці. — Дякую, — Марічка обережно взяла стакан і зробила ковток гарячого чаю. Та замість того, щоб зосередитись на перекусі, вона уважно спостерігала за Софією та Павлом, переводячи погляд з одного на іншого й навіть не намагаючись приховати свою усмішку. Але варто було Софії кинути на неї суворий погляд, як Марічка одразу поспішила змінити тему. — Що там нового у відділку? Є якісь справи? — Ти вже знову хочеш бігти рятувати світ? — саркастично кинув Паша, уважно вивчаючи показники на моніторі, який тихо й ритмічно пищав біля ліжка. — Ну… так. Я вже залежалась тут. Хочеться хоч якогось екшену, — дівчина солодко потягнулась і відкусила шматочок булочки. — Схоже, пригод тобі все ж було недостатньо, — хмикнув Павло, переводячи погляд на Софію. — Дуже мені це когось нагадує. — Не починай, — гаркнула Софія, легенько штовхнувши його в передпліччя. Марічка, спостерігаючи за їхньою перепалкою, лише сором’язливо всміхалась. Вона вже відкрила рот, щоб щось додати, але, знову впіймавши попереджувальний погляд Софії, мовчки повернулась до свого чаю, крадькома поглядаючи на цю дивно милу парочку. — Добре, нам уже час, — Павло ще раз кинув погляд на монітор і рушив до виходу. — Марічко, тобі не можна перенапружуватись. — Я ще зайду до тебе завтра, — Софія знову взяла дівчину за руку й тепло всміхнулась кутиком губ. — Не треба. У вас же вихідні. Напевно, є справи важливіші, — Марічка багатозначно перевела погляд на Пашу, який стояв до них спиною, щось переглядаючи у телефоні. — За мене не хвилюйся, — тихо додала вона, підморгнувши Софії. І всміхнулась ще ширше. — Марічка, припини, — прошепотіла Софія, миттєво відводячи очі. Вона швидко попрямувала до дверей. — Якщо щось буде потрібно — дзвони. Я завжди на зв’язку, — кинула вона вже в проході. Марічка лише кивнула у відповідь, і за кілька секунд двері палати тихо зачинились за Софією та Пашею. Паркувальний майданчик біля лікарні. — І що ж ви так захоплено обговорювали, коли я зайшов? — Павло підійшов до машини Софії й сперся ліктем об дах. — Мені здалося чи я почув своє ім’я? Софія повільно оглянула його з голови до ніг, намагаючись приховати дивне хвилювання, що осіло десь глибоко всередині. — Тебе це не стосується. Це жіночі розмови, — спеціально виділила вона слово “жіночі”, закочуючи очі й відчиняючи дверцята машини. — Що ж, добре. Тоді їдемо в продуктовий, — спокійно сказав Паша, швидко влаштовуючись на пасажирському сидінні. — А чого це ти мені наказуєш? — фиркнула Софія, поглянувши на нього крізь сонцезахисні окуляри, які вже встигла надягнути. — Я не наказую. Я констатую факт, — абсолютно серйозно відповів хлопець, навіть не подивившись у її бік. — І в тебе, і в мене в холодильнику миша повісилась, пам’ятаєш? А я не хочу, щоб увечері ти впала в голодну непритомність. Бо мені знову доведеться тебе рятувати. — Ти такий нестерпний… — тихо пробурмотіла Софія, пристібаючи пасок безпеки. — Що? — Паша різко повернув голову в її бік. На губах дівчини промайнула ледь помітна усмішка. — Нічого. Поїхали вже.