Частина 4 «Сумнівний комплімент»

Припаркувавшись біля супермаркету, Софія разом із Пашею мовчки попрямували до входу. Щойно над парковкою здійнявся холодний весняний вітер, Павло невдоволено ковзнув поглядом по її легкому одягу. — Ти не могла вдягнути щось тепліше? — занотував він, насупивши брови. — Тільки не починай, будь ласка. Ми ж на машині. Що зі мною станеться? — фиркнула Софія, швидко заходячи всередину супермаркету. — Весняний вітер дуже підступний. Ти можеш захворіти, — не вгамовувався Паша, крокуючи слідом за нею. — Тобі що з того? Хвилюєшся? — Софія різко зупинилась і через плече подивилась на нього з ледь помітною усмішкою. І одразу рушила далі. — Софіє, я з тобою розмовляю! — гаркнув Павло, наздоганяючи її й легко хапаючи за зап’ястя. — Я чую, Паш! Але ти ж знаєш — я не люблю, коли мені докоряють. Я доросла дівчинка й сама розберусь, як мені вдягатись, — відрізала слідча, продовжуючи складати продукти до кошика. — Ну так… доросла, — тихо хмикнув хлопець, ковзнувши поглядом по вмісту її корзини. Чипси.Шоколад. Жувальні мармеладки. Справжній стратегічний запас цукру. — Сам же казав: дофамін у солодкому сприяє емоційному відновленню, — одразу виправдалась Софія, помітивши його погляд. — А отже, не хочу нічого чути. Я маю право на вихідний. — Ну так, це ж чудовий привід з’їсти цукрову бомбу, — пробурмотів Паша, швидко додаючи до її кошика кілька упаковок круп. — Але тільки після нормальної вечері. Ще майже пів години вони блукали супермаркетом, сперечаючись через торгові марки, склад продуктів і те, які макарони кращі. І збоку це виглядало так по-домашньому, ніби вони давно жили разом. Ніби це була звичайна сімейна пара, яка приїхала за продуктами після роботи. Та обидва прекрасно знали: за кілька годин вони просто розійдуться по своїх квартирах, розкладаючи покупки по різних холодильниках. І від цієї думки чомусь ставало порожньо. На касі між ними знову спалахнула чергова суперечка — цього разу через те, хто платитиме. А вже за декілька хвилин Софія, як зазвичай, сиділа за кермом свої автівки, вдягнувши свої улюблені сонцезахисні окуляри. Вона вже збиралась виїжджати з паркувального майданчика, коли Паша раптом поклав руку на кермо. Поверх її руки. — Пашо! Якого біса?! — різко вигукнула дівчина, натискаючи на гальма. — Пасок безпеки, — трохи суворіше, ніж зазвичай, промовив він. — Ти серйозно? Магазин під будинком. Нам їхати п’ять хвилин. — Це не скасовує можливості аварії. А за статистикою, люди, які нехтують паском безпеки, частіше опиняються на столах моїх колег, — абсолютно спокійно відповів Павло. І вже нахилився до неї, щоб пристебнути самостійно. — Я сама! — швидко кинула Софія. Та в ту ж мить, коли вона повернулась до ременя, їхні обличчя опинились надто близько. Надто. Паша не відсторонився.Він знав, що вона нахилиться. І в одну секунду повітря в салоні ніби зникло. Вони дивились одне одному просто у вічі — так, ніби саме зараз мало статись те, про що обоє мовчазно мріяли. Вже занадто довго мріяли. Те, чого обоє боялись. Але вже звичну тишу раптом розірвав гучний стукіт у вікно. — Шановні… не знайдеться кілька гривень?.. — за склом стояв літній безхатько, незграбно переступаючи з ноги на ногу. Софія шумно вдихнула повітря, ніби прокинувшись від солодкого сну, й швидко відвернулась до вікна. Вона вже хотіла щось відповісти, але Паша випередив її: — Шановний, тут не благодійний пункт. До побачення. Його голос знову став стриманим і холодним. Павло лише коротко глянув на Софію, мовчки наказуючи рушати з місця. На свій поверх вони, як завжди, піднімались сходами. І хоча Паша абсолютно спокійно міг користуватись ліфтом, поруч із Софією він ніколи цього не робив. Бо знав: вона боїться ліфтів. І ця маленька звичка давала йому ще кілька зайвих хвилин поруч із нею. — Ну що ж, дякую за таку чудову компанію, — промовила Софія, зупинившись біля дверей своєї квартири й нервово перебираючи ключі в руках. — За кількістю наказів, які я сьогодні почула, ніби провела день із батьком. — Сумнівний комплімент, — тихо хмикнув Павло, роблячи крок ближче. А тоді ще один. Занадто близько. Софія підняла на нього очі, і всередині в неї одразу змішалось усе: хвилювання, радість, страх… і це дивне передчуття чогось небезпечного. Паша теж це відчув. Саме тому першим порушив тишу. — Мені все ще не подобається твій стан. А враховуючи ту кількість гидоти, яку ти накупила, усе може стати тільки гірше. Він обійшов її й зупинився біля дверей квартири. — Тож відчиняй, — знову скомандував він. — Знову наказуєш? — пробурмотіла Софія, а тоді раптом завмерла. — Стривай… ти що, зібрався готувати? У мене вдома? В її голосі звучало щире здивування.І вона цього не скривала. — Забагато запитань для простого прохання, — спокійно відповів Паша, нервово постукуючи пальцем по дверній ручці. — Відчиняй двері. І Софії, як би вона не намагалась сперечатись, залишалось лише послухатись його. Чекаю на ваші відгуки♥️