Частина 5 «Бо це ти.»

Павло пройшов на кухню й одразу заходився розкладати продукти по місцях, паралельно зазираючи у кожну шухляду та шафку. Робив це так впевнено, ніби давно знав, де що лежить.Ніби це і його дім теж. Софія тим часом встигла перевдягнутися у домашній одяг, але, повернувшись на кухню, знову завмерла від здивування. Здається, це вже ставало традицією. — Щось ти надто розхазяйнувався. Це взагалі-то мій дім, — протягнула вона, витягуючи з пакета пляшку молока. — Ну, ти виявилась настільки гостинною, що кинула мене тут самого й пішла до кімнати, — абсолютно спокійно відповів Павло, навіть не озирнувшись. — Я перевдягалась. Не можу ходити вдома у вуличному одязі. Бісить, — буркнула Софія, починаючи розкладати продукти. Вона повернулась до холодильника, ненароком зачепивши його плечем. Паша обернувся. І завмер. Той самий недбалий пучок на голові.Світлі широкі штани. М’яка кофта з відкритими плечима. Домашня. Справжня. Не та холодна слідча, якої боявся пів відділку. Не майор поліції, яка звикла тримати все під контролем. А просто Софія. Його погляд мимоволі затримався на її оголеному плечі довше, ніж варто було б. — Що? — одразу спитала дівчина, повернувшись до нього, ніби фізично відчула цей погляд. — Нічого, — Паша різко відвів очі й нахилився до нижньої шухляди. — Де в тебе цибуля? — Навіть не намагайся шукати. У мене її немає. Терпіти не можу цибулю, — скривилась Софія. — Добре. Тоді пропоную тобі сісти за стіл і не заважати мені. — Знахабнів? — її брови здивовано піднялись угору. — Це, між іншим, моя квартира. — Ну добре, — кутик його губ ледь сіпнувся в усмішці. — Тоді довірю тобі найвідповідальніше завдання. Поріж помідори на салат. Він посунув до неї дошку, ніж і кілька яскраво-червоних помідорів. Сам же повернувся до плити, перекладаючи замариноване м’ясо на розпечену пательню. Кухню одразу наповнив теплий аромат спецій. — І що ж у нас сьогодні на вечерю? — поцікавилась Софія, спостерігаючи за ним. — Усе, що потрібно організму для нормального функціонування, — серйозно відповів Павло, не припиняючи поратись біля плити. — М’ясо. Гречка. Салат. Він ковзнув поглядом по продуктах на столі, засипаючи гречку до каструлі. — Дуже романтично, — фиркнула Софія. — Романтика не входить у мій план лікування. — А шкода. Паша лише тихо хмикнув у відповідь. Час за спільним приготуванням минав дивно швидко. І дивно… спокійно. Вони майже не розмовляли — лише зрідка перекидалися короткими фразами про їжу, спеції чи те, де лежать тарілки. Але ця тиша не тиснула. Навпаки. У ній було щось затишне. Майже небезпечне у своїй простоті. — Чому ти це робиш? — раптом тихо запитала Софія. — Що саме? — Паша навіть не підняв очей, перевертаючи м’ясо. — Усе це… Сніданок. Вечеря. Турбота. Софія продовжувала різати овочі, теж не дивлячись на нього. Лише пальці на ручці ножа помітно тремтіли. Павло мовчав кілька секунд. Ніби обдумував, чи варто говорити правду. А потім тихо, майже на видиху, промовив: — Бо це ти. І Софія завмерла. Повільно підняла на нього очі. Серце в грудях пропустило удар. Та перш ніж хтось із них встиг сказати бодай слово, тишу розірвав її короткий крик. — Ай! Паша миттєво кинув лопатку на стільницю й різко повернувся до неї. — Софія, що сталось?! — Палець… — простогнала вона, підводячи руку до себе. — Порізалась… Він одразу схопив її долоню, міцніше стискаючи пальці, щоб зупинити кров. — Софія, ну як так?.. Де аптечка? — Немає. Дай я просто промию під водою. — Як це — немає? — Павло різко підняв на неї погляд. — Ти більше року тут живеш і досі не купила навіть ліки? Ти взагалі безвідповідальна! — Не кричи на мене! — Софія різко висмикнула руку й підставила палець під холодну воду. І тільки тоді Паша ніби отямився. Втомлено видихнув. Підійшов ближче. — Вибач, — тихо промовив він, уже значно м’якше. А тоді знову обережно взяв її руку у свою й акуратно обгорнув порізаний палець серветкою. — Все, сідай, будь ласка. Я сам усе дороблю, — тихо промовив Паша, обережно підводячи Софію до стільця, мʼяко підтримуючи її за плечі. — Паш, я нормально… — ледь чутно відповіла вона, заправляючи вибите з пучка пасмо волосся за вухо. — Я бачу, як ти “нормально”, — пробурмотів він, повертаючись до плити. — Ще не вистачало, щоб ти й обпеклась. І після цього Софія більше не сказала ні слова. Не тому що образилась. Просто раптом не змогла знайти потрібних слів. Тож вона лише сиділа, підперши голову рукою, і мовчки спостерігала за ним. За тим, як він помішує гречку.Як перевіряє м’ясо. Як машинально поправляє рукави светра. І час у цю мить ніби справді завмер. Наче все саме так і мало бути. Вони — разом на одній кухні.Він — готує для них вечерю. А вона — дивиться на нього так, ніби боїться пропустити бодай одну секунду цього вечора. На губах Софії сама собою з’явилась ледь помітна усмішка. Ще хвилин через п’ятнадцять вечеря була готова. Паша поставив перед ними дві тарілки й сів навпроти. — Ого… Це ти мені забагато наклав, — Софія здивовано розглядала кількість їжі. — Нічого не забагато. Ти сьогодні тільки снідала, а вже вечір, — спокійно відповів Павло, навіть не відриваючись від своєї тарілки. Софія лише мовчки кивнула. І далі вся вечеря минула майже без слів. Лише тихий стукіт виделок об тарілки порушував тишу квартири. Та ця тиша більше не була незручною. Навпаки. У ній було щось дивно тепле. Домашнє. Після вечері Софія так само мовчки склала посуд у посудомийку й повернулась до столу. — Ну все. Свою місію я виконав, — Паша підвівся зі стільця. — Час додому. І так останнім часом я буваю у тебе частіше, ніж у себе. Він уже збирався піти, але Софія раптом обережно взяла його за руку. — Стривай… Її голос прозвучав тихо. Майже невпевнено. Софія замовкла на кілька секунд, ніби подумки сперечаючись сама із собою, чи варто це говорити. А потім усе ж підняла на нього очі. — Може… подивимось фільм? Вона дивилась прямо на нього, намагаючись приховати хвилювання, яке одразу видали тремтячі пальці. — Фільм? Нецікаво, — нахмурившись, відповів Павло й рушив у бік дверей. І в ту ж секунду всередині Софії ніби щось боляче стиснулось. Нічого не змінилось. Йому все ще не цікаво. Вона мовчки пішла слідом, намагаючись приховати сльози, що вже підступали до очей. Паша зупинився біля дверей, поклавши руку на ручку. І завмер. Наче вагався. А потім раптом видихнув і повернувся до неї. — Добре. Софія здивовано підняла очі. — Але фільм обираю я, — продовжив Павло, ледь примружившись. —Терпіти не можу романтичні мелодрами. І принеси ті чипси, які ти купувала. Після цього він спокійно пройшов повз неї до вітальні й сів на диван. А Софія ще кілька секунд стояла посеред коридору, ніби не до кінця вірячи, що це справді відбувається. До вітальні вона зайшла вже з великою мискою чипсів у руках. Паша тим часом встиг увімкнути фільм. — І недовго. Нам узагалі-то завтра на роботу, — кинув він, трохи посуваючись убік, звільняючи їй місце поруч із собою. — Угу, — ледь стримуючи усмішку, промуркотіла Софія, плюхаючись на диван. Звісно ж, фільм, який обрав Павло, виявився детективом. Вони уважно дивились стрічку, час від часу обговорюючи сюжет, помилки слідства й підозрюваних. І в якийсь момент Софія навіть зловила себе на думці, що їй подобається слухати, як він аналізує деталі. Його голос заспокоював. Та приблизно через пів години її відповіді стали коротшими й тихішими. Очі почали заплющуватись самі собою. І вже за мить Софія заснула, мимоволі поклавши голову йому на плече. Чекаю на ваші відгуки♥️