Частина 7 «Найкраще місце…»

— Я дав тобі виспатись. Тож не дякуй, — спокійно відповів він, не дивлячись на неї й продовжуючи їсти, закинувши ногу на ногу. Софія декілька секунд мовчки спостерігала за ним. За тим, як абсолютно спокійно він поводиться. Ніби між ними взагалі нічого не змінилось. І саме це дратувало найбільше. — А якщо я хотіла поїхати з тобою? — тихіше промовила вона. Паша нарешті підняв на неї погляд. — На місце злочину? — Не роби вигляд, що не зрозумів, про що я. Між ними зависла коротка тиша. Десь у коридорі грюкнули двері, хтось голосно засміявся, але тут, у маленькому кабінеті моргу, усе ніби завмерло. Павло повільно відклав бутерброд убік. — Софіє… — Ні, серйозно, — вона схрестила руки на грудях, намагаючись говорити спокійно. — Ти то залишаєш мені сніданки, то зникаєш зранку без жодного слова. Я вже не розумію, що в тебе в голові. Ледь помітна нервова усмішка ковзнула його губами. — Повір, тобі краще не знати, що в мене в голові. Софія вже хотіла щось відповісти, але в цей момент у Паші задзвонив телефон. Він лише кинув короткий погляд на екран — і його обличчя одразу стало серйозним. — Андрій дещо знайшов по дівчині, — Павло швидко підвівся зі стільця, натягуючи рукавички назад. — Поїхали. І знову робота врятувала їх від розмови, яка зайшла надто далеко. Бібліотека. Щойно прибувши на місце, трійка слідчих одразу повернулась до справи. — То що ти знайшов по дівчині? — запитала Софія, повільно проводячи пальцями по корінцях книжок. — Я знайшов її сусідок по гуртожитку, — відповів Андрій, нервово ходячи між столами. — Кажуть, Аліна навчалась на третьому курсі біоінженерії, отримувала підвищену стипендію й майже весь час сиділа за підручниками. — Біоінженерія? — задумливо промовив Паша. — Цікавий вибір для молодої дівчини. — І що? У неї не було стосунків? Хлопця? — уточнила Софія. — Кажуть, ні. Її майже ніколи не бачили з кимось. Вона постійно вчилась. Хоча… — Андрій раптом зупинився, піднявши палець угору. — Подруга згадала одну дивну річ. Раніше Аліна шукала всю інформацію в інтернеті, а останнім часом почала постійно ходити в бібліотеку. — Цікава деталь… — тихо промовила Софія. Та, здавалось, вона вже майже не слухала його. Її погляд зачепився за книгу, що лежала на столику неподалік. — Що? Тебе здивувала книга в бібліотеці? — усміхнувся Андрій. — Не зовсім… Ось. Софія надягла рукавички й обережно взяла книгу до рук. — «Мені не слід було хотіти його так сильно. Особливо після того, як він дивився на мене так, ніби вже уявляв, як я звучатиму під ним…» Вона повільно прочитала уривок, а тоді перевернула книгу, поглянувши на обкладинку. — “Haunting Adeline”. — Цікаво виходить, — Паша підійшов ближче й забрав книгу з її рук, одразу поклавши до пакета для речових доказів. — Дівчина, яка присвячує все життя науці, ходить до бібліотеки читати еротичні романи. — Можливо, у неї з’явився хлопець. І вони таким чином проводили час разом, — припустив Андрій. — Цікавий спосіб для побачень, — тихо прокоментував Паша. — Мені навіть подобається така теорія. А тоді, ледь нахилившись до Софії, майже пошепки додав: —Як там? «Найкраще місце для хорошого…» — Паш! — так само пошепки шикнула вона, одразу штовхнувши його в плече. Вона прекрасно зрозуміла, що він мав на увазі. Андрій лише мовчки спостерігав за ними. Вже без ревнощів. Без спроб втрутитися. Він давно зрозумів, що програв. І той поцілунок лише остаточно поставив крапку. Вечір у відділку. Софія тихо зайшла до кабінету Паші, обережно зачинивши за собою двері. — Додому їдеш? — вона сіла навпроти нього. — Так. Тільки закінчу одну деталь, — відповів Павло, не відриваючи погляду від тієї самої книги. — Яку саме? Ти щось знайшов? Софія трохи нахилилась вперед, спираючись руками на стіл. — Так. Дивись. Паша розвернув книгу до неї. — Відбитки. І замовк. Бо знав — вона сама помітить. — Так… Вони різні, — Софія нахилилась ще ближче. — Отже, тепер ми точно знаємо, що вона була там не одна. — Браво, Ватсон, — тихо відповів Паша, піднімаючи голову. І знову вони опинились небезпечно близько одне до одного. Надто близько. Тиша повільно накрила кабінет. Вони дивились одне одному в очі так, ніби давно звикли до цих моментів. Ніби вже не могли без них. — Отже… — Софія першою порушила мовчання. — Нам лишається знайти того, хто був із нею. Я відправлю Дані зразки відбитків, нехай проб’є по базі. Але результати будуть тільки завтра. Вона першою відсторонилась і підійшла до дверей. — Тож поїхали додому. Усю дорогу вони провели в тиші. Ніби боялись сказати зайве. Надто близькими вони стали за останні дні. Надто багато часу провели разом. Піднявшись на свій поверх, вони так само мовчки почали відчиняти двері своїх квартир. — У мене ще залишилось м’ясо зі вчора. Може, зайдеш? — раптом запитала Софія, помітивши, що Паша вже збирався заходити до себе. Він лише подивився на неї. А потім мовчки зайшов у свою квартиру, залишивши її саму в коридорі. Софія важко видихнула, вже не стримуючи сліз, що підступили до очей. Нічого не змінилось. Вона зайшла до себе й одразу попрямувала до ванної. Вмившись холодною водою, дівчина сперлась руками об умивальник і подивилась на себе в дзеркало. — Зберися, Софіє… — тихо наказала вона самій собі. І вже за мить здригнулась від шуму в коридорі. Вийшовши з ванної, вона завмерла. У прихожій стояв Паша. З пачкою спагеті в руках. — Паша… Що ти тут робиш? — здивовано запитала вона, швидко витираючи сльози зі щік. — Нормально? — хмикнув він. — Сама ж покликала мене на вечерю. Він спокійно зачинив двері й додав: — І, до речі, на майбутнє — двері потрібно зачиняти на замок. Більше він не сказав ні слова. Лише розвернувся й пішов у бік кухні. Чекаю на ваші відгуки♥️ Чи зрозуміли ви відсилку про «Найкраще місце»?🙈 Про нові частини і трішки іншого: тгк:вишенька🆙🍒