Частина 8 «Якби ти знала, як я цього не хочу»

Софія ще декілька хвилин стояла каменем у коридорі, ніби досі не могла повірити, що це дійсно відбувається. Паша знову на її кухні.Знову готує для них вечерю. І який це вже раз за останні дні? Усередині дивно змішувались тепло, радість і тривожна невідомість. Чи не надто далеко все це зайшло?Що буде далі? І який сенс у цих дивних «недостосунках»? Думки хаотично кружляли в голові, не даючи зосередитись. Та все ж, глибоко вдихнувши, Софія вийшла на кухню. І знову завмерла в проході. Посмішка сама мимоволі торкнулася її губ, тому вона лише сперлась плечем об дверний косяк і мовчки почала спостерігати за ним. За тим, як він абсолютно впевнено відкриває потрібну шафку й дістає саме ту каструлю, у якій вона сама завжди варить спагеті. Як наповнює її водою й ставить саме на ту конфорку, якою вона користується найчастіше. Як без жодних вагань знаходить сіль, спеції й лопатку у шухляді. Наче робив це вже сотні разів. — Щось ти занадто розхазяйнувався у моїй квартирі, — порушила тишу Софія, повільно підходячи ближче. — Бо занадто часто останнім часом тут буваю. Навіть частіше, ніж у себе, — спокійно відповів він, навіть не глянувши на неї. Павло зазирнув у верхню шухляду. — У тебе є лаврове листя? Софія мовчки відкрила потрібну шафку й простягнула йому маленьку баночку. Їхні пальці ледь торкнулися одне одного. І цього вистачило, щоб у неї всередині знову все небезпечно стиснулося. — І все ж таки, у тебе тут безлад, — кинув Паша, вже підходячи до холодильника й дістаючи м’ясо, що залишилось після вчорашньої вечері. — Але ти непогано в ньому орієнтуєшся, — усміхнулась Софія. І лише тепер Павло нарешті підняв на неї погляд. Уважний. Спокійний. Надто довгий. — Ну, якщо так… тоді я взагалі сьогодні не буду тобі допомагати, — вона посміхнулась ще ширше й сіла на стілець біля столу, підперши голову рукою. Тепер уже навіть не намагаючись приховати того, як їй подобається просто дивитися на нього. Паша завмер на кілька секунд, так само не відводячи від неї очей. А потім усе ж повернувся до плити. — Воно й на краще. І квартира знову потонула у тиші. Тільки тепер ця тиша більше не тиснула. Вона була теплою. Домашньою. Майже небезпечно затишною. Наче вони давно жили саме так. І обоє боялись навіть подумати, наскільки швидко звикли до цього відчуття. Вже за якихось двадцять хвилин вечеря була готова. Софія весь цей час так і сиділа, підперши голову рукою, і не зводила з нього очей. Спостерігала, як він сервірує стіл. Як ставить тарілки.Як накладає їм макарони й м’ясо. Як нахиляється трохи нижче до неї, ставлячи виделку біля її тарілки. А потім мовчки сідає поруч. — Дякую, — тихо промовила Софія, дивлячись, як Паша одразу почав їсти. Він нічого не відповів. І вона навіть не образилась. Лише ще раз ковзнула поглядом по його обличчю й теж почала вечеряти. Тишу порушував тільки тихий стукіт виделок об тарілки. Захопившись їжею, Софія підтягнула одну ногу під себе й машинально потягнулась до волосся. Та варто було їй торкнутися резинки, як та раптом луснула, падаючи на підлогу. Волосся хвилями розсипалося по її плечах, закриваючи частину обличчя. І це, звісно ж, не залишилось непоміченим Пашею. — Що? — ледь усміхнулась вона, помітивши його погляд. — Нічого. — Паш. Він декілька секунд мовчки дивився на неї. Занадто уважно. — Тобі так краще. І знову повернувся до вечері, ніби не сказав нічого особливого. Але від цих трьох слів у Софії всередині стало небезпечно тепло. — Залиш, я сам, — першим порушив тишу Павло, коли вони закінчили вечеряти. Софія вже підвелась, збираючи тарілки зі столу, але він легко торкнувся її руки, зупиняючи. І навіть через тканину светра вона відчула це занадто гостро. — Що? — Я сам приберу. Ти ж сказала, що сьогодні не допомагаєш. Він забрав у неї тарілки й підійшов до мийки. Софія лише тихо посміхнулась, спостерігаючи за ним. — Ну добре. Тоді я поки увімкну фільм. Я вчора так і не додивилась. — Я взагалі-то не давав згоди на вечірній кіносеанс, — кинув Паша, навіть не обертаючись. — І, до речі, я його додивився. Софія завмерла біля дверей. У його голосі знову з’явився той самий холод, який останнім часом лякав її найбільше. І посмішка повільно зникла з її обличчя. — А я тобі й не пропонувала, — вже значно тихіше відповіла вона. — Я не додивилась. І збираюсь це виправити. А ти — як хочеш. Чітко вимовивши останні слова, Софія вийшла до вітальні. Закутавшись у ковдру, вона підібгала ноги під себе й увімкнула стрічку. Через хвилин десять у кімнату зайшов Паша. Мовчки підійшов до дивана, поставив біля неї горнятко з чаєм і сів поруч. Софія здивовано подивилась на нього. — То що, лишишся? — Я не всі деталі слідства вловив. І знову між ними осіла тиша. Тільки тепер — зовсім інша. Вони більше не обговорювали фільм, не сперечалися через сюжет і навіть не жартували. Просто сиділи поруч. Ніби цього вже було достатньо. Стрічка майже добігала кінця, коли Софія знову не витримала. А може, й не збиралась витримувати. Її очі повільно заплющувались, а голова мимоволі опустилась йому на плече. Паша ніяк не відреагував. Наче для них це вже стало звичкою. Лише обережно поправив ковдру, яка сповзла з плеча дівчини. — Ти знову зранку зникнеш?.. — сонно прошепотіла Софія, вже майже провалюючись у сон. Павло ледь повернув голову в її бік. І вперше за весь вечір у його погляді промайнуло щось надто відверте. — Якби ти знала, як я цього не хочу, — так само тихо відповів він. Але вона цього вже не почула. А він і не хотів, щоб почула. Чекаю на ваші відгуки ♥️ Про нові частини і трішки іншого: тгк:вишенька🍒