Частина 9 «Це загроза?»

Ранок. Софія прокинулась першою.Знову у своїй кімнаті. Знову накрита ковдрою. Перші сонячні промені лише починали просочуватись крізь фіранки, м’яко ковзаючи по її обличчю.Вона ще декілька хвилин лежала нерухомо, дивлячись у стелю й прокручуючи в голові події вчорашнього вечора. І думка про те, що Паша знову переніс її на ліжко, обережно вкрив ковдрою, уперто не виходила з голови.На губах сама собою з’явилась дурнувата посмішка. Та вже за мить вона зникла. Софія завмерла, прислухаючись до тиші квартири.Жодного звуку. Ні кроків.Ні гуркоту посуду. Ні його короткого бурчання з кухні. Серце неприємно стиснулося. Тож, важко видихнувши, вона повільно звелася з ліжка, накинула тапочки й ліниво потягнулась.Вийшовши з кімнати, дівчина вже збиралась піти до ванної, але картина у вітальні змусила її завмерти посеред коридору. Паша спав на дивані. Скрутившись калачиком і накрившись маленьким пледом, який катастрофічно не підходив йому за розміром.І від цього видовище чомусь стало ще теплішим. На обличчі Софії знову з’явилась та сама м’яка посмішка. Вона тихо підійшла ближче й обережно сіла поруч, розглядаючи його так, ніби бачила вперше. Розтріпане волосся.Розслаблені риси обличчя. Спокійне дихання. Уві сні він виглядав зовсім не так, як зазвичай.Не жорстким. Не втомленим. Не тим Пашею, який постійно тримав усе під контролем. І саме в цей момент Софія по-справжньому злякалась власних думок. Бо їй раптом захотілось бачити це щоранку.Хотілось прокидатись поруч із ним. Хотілось, щоб він залишався. Обличчя Паші ледь смикнулось, і вже за секунду він повільно розплющив очі. Софія не встигла відвести погляд.А потім не змогла. Вона продовжувала дивитись на нього так, ніби перед нею було щось надто важливе, щоб це приховувати. — Не дивись так, ніби я помер, — хрипко промовив Паша, першим порушуючи тишу. Софія одразу кліпнула, ніби повертаючись до реальності. — Ти хропів, — швидко збрехала вона. Павло ледь примружився. — Брешеш. Він повільно сів на дивані, проводячи рукою по свому обличчю. І знову між ними зависла тиша. Незручна.Небезпечна. Надто особиста. Вони сиділи зовсім поруч і дивились одне на одного так, як ніколи б не дозволили собі на роботі.При колегах. У відділку. У звичайному житті. — Ти все ж не пішов, — тихіше промовила Софія. — Чому? — Мені було лінь, — байдуже кинув він. Вона лише фиркнула. — І я не хотів залишати твої двері відчиненими на ніч, — уже тихіше додав Паша. Софія ледь посміхнулась. — А на ліжко навіщо мене переніс? — У тебе жахливо незручний диван, — спокійно відповів він. — Я не хотів зранку слухати твоє ниття про біль у спині. — Тільки тому? Паша перевів на неї погляд. І на декілька секунд замовк. — Ну і вдвох ми б тут фізично не вмістились, — нарешті кинув він. — Тож давай закриємо цю тему. Я голодний. Софія тихо засміялась і нарешті підвелась із дивану. — Добре. Але сьогодні сніданок готую я. — Це загроза? — Це турбота, Павле. Іди вмийся. Він лише хмикнув і пішов у бік ванної. А Софія попрямувала на кухню. Відкривши холодильник, вона задумливо втупилась у продукти.Хотілось приготувати щось особливе. Щось домашнє. Таке, чого він сам собі точно не зробить. І раптом її погляд зачепився за пачку кисломолочного сиру. Сирники. На губах знову з’явилась посмішка. Вже за декілька хвилин вона активно змішувала сир, борошно й цукор у великій мисці, коли Паша повернувся на кухню. — То ти ще й кухарка за сумісництвом? — запитав він, зупиняючись поруч. — Просто захотілось чогось смачного, — відповіла Софія, навіть не дивлячись на нього. — Розігрію тоді поки пательню, — кинув Паша, дістаючи сковорідку саме з тієї шафки, де вона завжди лежала. Софія лише мовчки спостерігала за цим краєм ока. Наче він і справді вже занадто добре знав її квартиру. Кілька хвилин вони провели в тиші.Але тепер вона була легкою. Поки Софія формувала акуратні сирники, Паша мовчки стояв поруч, злегка спираючись на стільницю й спостерігаючи за нею. — Ну, наче все, — промовила дівчина й почала викладати сирники на гарячу пательню. Паша зробив крок убік, даючи їй місце. І не відводив погляду. Як вона обережно бере сирник.Як зосереджено хмуриться. Як ледь усміхається, коли нічого не розвалюється. — Що? — розгублено запитала Софія, помітивши його погляд. На губах Паші з’явилась ледь помітна усмішка. — Ти вимазалась борошном. Він зробив крок ближче. А тоді обережно торкнувся її щоки, великим пальцем стираючи білий слід. Софія завмерла.Її серце небезпечно здригнулось. Бо робив він це надто ніжно.Ніби боявся натиснути сильніше. Ніби боявся зробити боляче. Помітивши її погляд, Паша теж завмер. Його рука так і залишилась на її щоці. Очі в очі.Небезпечно близько. Їхні обличчя повільно почали зближуватись самі собою.Без жодних рішень. Без слів. Ще мить.Ще декілька сантиметрів. І їх знову перервали. Різкий дзвінок у двері. Обидва здригнулись і миттєво відсторонились одне від одного, ніби їх упіймали на чомусь забороненому. Софія шумно вдихнула повітря, проводячи долонею по волоссю. Паша різко відвернувся до плити. — Я відкрию, — швидко пробурмотіла вона. — Я переверну сирники, — у такому ж темпі відповів він. Софія поспішно вийшла в коридор, все ще намагаючись заспокоїти серце, яке шалено билося десь у горлі. Та щойно вона відчинила двері — одразу завмерла. Серце провалилось кудись униз. — Мамо?.. Чекаю на ваші відгуки ♥️ Зараз трішки завал по роботі і здоров’ю, тож не можу обіцяти проду кожен день. Слідкуйте за новинами(іноді там бувають спойлери🤫) тгк:вишенька🍒