Частина 10 «А мені сподобалось»

— Мамо?.. — Софія завмерла у дверях, і на її обличчі не залишилось навіть натяку на усмішку. — Ти що тут робиш? — Я теж рада тебе бачити, доню, — спокійно відповіла жінка, заходячи до квартири. Вона швидко ковзнула поглядом по Софії — домашня піжама, розпатлане волосся, розгублений вираз обличчя — і ледь помітно примружилась. — Була поруч, тож вирішила заїхати. Поснідаємо разом. Ми й так останнім часом майже не бачимось. Ти вся у своїй роботі. — Мамусь… а чому ти не подзвонила? Я ж могла бути на виклику. — Тобі що дзвони, що не дзвони, — фиркнула Ольга, роззуваючись. — Краще вже по факту приходити. І ось бачиш — ти вдома. Вона вже підійшла ближче, щоб обійняти доньку, як їх раптом перервали. — Софіє, у тебе є якийсь джем до сирників? У прихожій з’явився Паша. У домашній футболці, темних спортивних штанах і з лопаткою в руках. Повисла тиша. Ольга повільно перевела погляд на хлопця.Потім — на Софію. І її брови красномовно піднялись угору. — Софія?.. — Мам, це не те, що ти подумала! — Софія одразу замахала руками, помітно нервуючи. — А що тут іще можна подумати? — спокійно запитала жінка. — Восьма ранку. Ти в піжамі. А на твоїй кухні чоловік готує вам сніданок. — Це складно пояснити, але… — Пані Ольго, — спокійно перебив її Паша, і Софія мало не вмерла на місці від того, наскільки впевнено це прозвучало. — Це дійсно не те, про що ви подумали. Але раз уже так склалось… може, поснідаєте з нами? Ольга подивилась на нього ще декілька секунд. А потім усміхнулась. — Звісно, не відмовлюсь. І, ніби так і треба, пішла слідом за ним на кухню. Софія лише повільно заплющила очі. — Господи… — То ви колеги? — поцікавилась Ольга вже за сніданком, повільно помішуючи чай. — Так, — швидко відповіла Софія. — Паша мій підлеглий. — І як вам працюється з моєю донькою? — жінка перевела уважний погляд на Павла. — Не надто жорсткий керівник? — О, що ви, — спокійно відповів він. — Софія чудовий керівник. І, чесно кажучи, я не уявляю, хто впорався б із цією роботою краще за неї. Губи дівчини ледь торкнулася усмішка. І це, звісно ж, не залишилось непоміченим Пашею. — А давно у вас настільки теплі робочі стосунки… з ночівлями? — невимушено запитала Ольга. Софія мало не вдавилась чаєм. — Мам… Паша живе у сусідній квартирі, — швидко пояснила вона, міцніше стискаючи виделку. — І він просто підтримав мене після важкого дня. — Ну так, — протягнула жінка. — Саме так колеги зазвичай і підтримують одне одного. Софія вже відкрила рота, щоб щось заперечити, але Паша знову заговорив раніше за неї. — Пані Ольго, Софія каже правду. Його голос звучав спокійно. М’яко.Незвично м’яко для нього. — І повірте, найменше, чого б я хотів, — це образити її. Софія повільно перевела на нього погляд. І десь усередині в неї знову тривожно затріпотіло. Бо він щойно захистив її.Не від колег. Не на роботі. А перед найважливішою людиною в її житті. Ще близько пів години вони провели втрьох за сніданком. Говорили про погоду, роботу, нову справу й абсолютно випадкові дрібниці. Ольга ще декілька разів намагалась обережно підвести розмову до їхніх стосунків, але після кожної спроби Паша настільки спокійно переводив тему, що зрештою вона лише усміхнулась сама до себе. Вони самі розберуться. — Мамусь, дякую, що зайшла. Я справді була рада тебе бачити, — Софія обійняла матір уже в коридорі. — І я тебе, моя дівчинко, — тихо відповіла Ольга. А потім раптом згадала: — Доню, а можна мені твої червоні підбори? Ми з татом увечері йдемо на день народження, а я хочу вдягнути ту червону сукню. — Так, звісно, зараз принесу. Софія швидко зникла у кімнаті, залишаючи їх із Пашею наодинці. Ольга декілька секунд мовчки дивилась на хлопця. А потім несподівано поклала руку йому на плече. — Що ж, Павле… Я бачу, ти хороший хлопець. Паша ледь напружився. — Пані Ольго, ми з Софією не… — Хлопче, — м’яко перебила його жінка. — Я бачила, як ви дивились одне на одного за сніданком. Мені не потрібно нічого пояснювати. Вона ледь усміхнулась. — Просто бережи її. Добре? На декілька секунд Паша замовк. А потім лише коротко кивнув. Саме в цей момент повернулась Софія з коробкою в руках. — Ось, мам. Тримай. — Дякую, сонечко. Я поверну. Ще раз обійнявши доньку, Ольга вийшла з квартири. Двері зачинились. І в коридорі одразу стало підозріло тихо. Софія важко видихнула й провела долонею по обличчю. — Це було жахливо. — А мені сподобалось, — спокійно відповів Паша, засунувши руки в кишені спортивних штанів. Софія одразу фиркнула й легко штовхнула його в плече. — Дурень. Він лише ледь усміхнувся. І знову цей погляд. Очі в очі.Надто довго. Надто близько. Ніби все навколо раптом перестало існувати. І саме в цей момент задзвонив телефон Софії. Вона швидко кліпнула, ніби повертаючись до реальності, й відповіла на виклик. — Так?..… Що? … Добре. Ми зараз будемо. Скинувши дзвінок, Софія перевела погляд на Пашу. І вся м’якість із її обличчя поступово зникла. — Андрій знайшов нові докази. Павло одразу змінився в обличчі. Робота знову повернула їх у реальність. — Їдемо? — коротко запитав він. Софія лише кивнула. — Схоже, наша дівчина з бібліотеки все ж була там не сама. Чекаю на ваші відгуки ♥️ Більше про нові частини: тгк:вишенька🍒