Частина 11 «Гарна робота,Софіє»

Дорога до відділку вже стала для них своєрідною традицією — тихою, майже болісно тихою. Останнім часом між ними надто часто зависала ця мовчанка. Надто близькими вони стали за останні дні. І це вже був той момент, коли їм давно слід було поговорити. Про все, що між ними відбувалося. Але вони боялись. Боялись гучних слів.Боялись невзаємності.Боялись одне одного. — То що в нас нового? — одразу запитала Софія, щойно вони зайшли до спільного кабінету. — Ми встановили, що відбитки на книзі належать не вбитій, — відповів Андрій, простягаючи їй папку з документами. — А кому? Вона відразу почала перегортати сторінки. — Викладачу кафедри, де вона навчалась. Він уже світився у справі з хабарями, тому був у нашій базі. — І хто він? — запитав Паша, підійшовши ближче до Софії й заглядаючи в документи через її плече. — Маренко Кирило Сергійович. П’ятдесят сім років. Одружений. Має двох дітей. — П’ятдесят сім?.. — Софія підняла очі на Андрія. — То ти думаєш, вони були коханцями? — Маю таке припущення. Не матеріали ж для курсової вони шукали в тій книзі. — Боже… який жах. Він же старший за неї більше ніж удвічі. — Тож ми можемо їхати за ним на допит? — Андрій зробив крок ближче. — Так. Бери Даню й везіть його сюди, — коротко відповіла Софія, уже підходячи до дверей. А тоді різко обернулась до Паші. — А ти перевір, чи не було в неї статевого акту незадовго до смерті. Я поїду до гуртожитку — ще раз огляну кімнату й поговорю з сусідками. І, не чекаючи відповіді, вийшла з кабінету. Хлопці лише коротко переглянулись між собою й також розійшлись виконувати її вказівки. Допит. — Кирило Сергійович Маренко. П’ятдесят сім років. Викладач кафедри біоінженерії. Одружений. Двоє дітей, — Софія повільно перегортала папку, навіть не дивлячись на чоловіка. — Гарна репутація. Студенти вас люблять. — Приємно чути, що хоча б поліція цікавиться моїми досягненнями, — спокійно відповів він, відкинувшись на спинку стільця. Софія нарешті підняла на нього погляд. І від цього погляду його усмішка стала трохи менш упевненою. — Ви були знайомі з Аліною Фетисовою? — Так. Вона була моєю студенткою. — Близько знайомі? — Наскільки викладач може бути близько знайомий зі студенткою? — Це я у вас питаю. Коротка тиша. Маренко ледь усміхнувся. — Вона була здібною дівчиною. Розумною. Амбітною. Такі студенти запам’ятовуються. — Настільки запам’ятовуються, що ви проводили з нею час поза університетом? — Ні. — Цікаво… Софія дістала прозорий пакет із книгою й поклала перед ним. — Тоді поясніть мені, будь ласка, як ваші відбитки опинились на цьому. Чоловік кинув короткий погляд на обкладинку. — “Haunting Adeline”? — тихо хмикнув він. — Не мій жанр. — Але ваші відбитки там є. — Я викладач. Студенти постійно приносять мені книги, курсові, дипломні роботи. Можливо, вона показувала мені її. — Еротичний роман? — Молодь зараз дивна, Софіє… як вас по батькові? — Вас це не стосується. Його посмішка стала ширшою. І саме це почало дратувати її найбільше. — Сусідки Аліни сказали, що останнім часом вона поводилась нервово. Постійно ходила до бібліотеки. Часто переписувалась із кимось. А ще… Софія відкрила нотатки в телефоні. — Перед смертю вона залишила запис. Вона повільно підняла на нього очі. І тільки тепер помітила, як напружилась його щелепа. — “Він сказав, що якщо я комусь розповім — зламає мені життя.” Тиша в кабінеті стала майже фізичною. Маренко мовчав. А Софія уважно спостерігала за кожною зміною в його обличчі. — Ви часто погрожуєте своїм студенткам, Кириле Сергійовичу? — Ви зараз серйозно намагаєтесь пришити мені вбивство через нотатки наляканої дівчинки? — Наляканої ким? — Не мною. — Тоді чому ви нервуєте? — Я не нервую. — У вас щелепа сіпається вже хвилини дві. Чоловік різко відвів погляд. І Софія зрозуміла — вона потрапила точно в ціль. — У вас були стосунки з Аліною? — тихіше запитала вона. — Ні. — Вона закохалась у вас? — Люди схильні вигадувати те, чого немає. — А ви схильні користуватись цим? Його погляд різко повернувся до неї. Холодний.Неприємний. — Обережніше з формулюваннями, слідча. І от тепер Софія остаточно зрозуміла: Аліна боялась його не просто так. — А ви обережніше зі студентками, Кириле Сергійовичу, — тихо відповіла вона. — Бо якщо я дізнаюсь, що ви хоч якось причетні до її смерті… репутацією ви вже не відбудетесь. У кабінеті знову запала тиша. Напружена.Важка. Маренко більше не посміхався. Увесь цей час за допитом через скло спостерігав Павло. І на його обличчі ледь помітно тінню застигла усмішка. Він досі не міг чесно зізнатись собі в цьому. Але йому подобалось дивитись на неї. На те, як вона змінюється під час допиту. Як стає жорсткішою, холоднішою, впевненішою. Як одним лише поглядом змушує людей нервувати. І чомусь йому було неймовірно приємно знати, що він бачив її зовсім іншою. Не в строгому одязі. Не з ідеально вкладеним волоссям. Не з бездоганним макіяжем. А сонну. Домашню. Справжню. У піжамі й з розтріпаним після сну волоссям. І він знав: такою вона більше нікого до себе не підпускала. — Гарна робота, Софіє, — промовив Паша, коли вона вийшла з кабінету. В його голосі вперше за довгий час не було звичної іронії. Лише щире захоплення. — Ваша майстерність проводити допити росте з кожним разом. — Не підлизуйся, Маркевич, — фиркнула Софія, хоча кутики її губ ледь помітно сіпнулись у посмішці. — Що показав повторний розтин? Чекаю на ваші відгуки ♥️ тгк:вишенька🍒