Частина 12 «Це була маніпуляція?»

Паша і Софія пройшли до його кабінету. Ледь зачинивши двері, він простягнув їй папку з новими результатами розтину. Софія, як завжди, одразу почала переглядати документи. — То виходить, незадовго до смерті в неї не було статевого акту? — запитала вона, не відриваючи погляду від паперів. — Ні. Софія важко видихнула й опустила папку на коліна. — Тоді я помилилася. — Не обов’язково, — заперечив Паша. — Ми все ще не можемо бути впевнені. Між ними не мусило щось статися саме того дня. Можливо, він знав, що Аліна буде в бібліотеці. А можливо, сам запросив її туди. Він зробив кілька кроків у її бік. — Але ми досі не маємо ні чіткого мотиву, ні знаряддя вбивства, — тихо сказала Софія. Вона опустила голову, спершися ліктем на стіл. — Софіє, тобі потрібно відпочити. Павло присів навпочіпки поруч із нею. — Як тут можна відпочивати, коли справа досі не розкрита? — Хлопці працюють. І я впевнений, що найближчим часом у нас буде і мотив, і зброя. — Раніше ти відгукувався про них значно менш оптимістично. На її губах з’явилася ледь помітна усмішка. — Ну от. Уже посміхаєшся. Він сказав це настільки серйозно, що Софія мимоволі фиркнула. І знову їхні погляди зустрілися. Знову ніхто не поспішав відвести очі. Знову тиша між ними стала надто особистою. Наче весь світ за дверима кабінету перестав існувати. І вони обоє вже не могли не помічати, як часто останнім часом траплялися такі моменти. — ЗНАЙШЛИ! Даня буквально влетів до кабінету, вкотре безжально руйнуючи магію моменту. Софія і Паша лише переглянулися з ледве помітними усмішками. — Що знайшли? — одразу пожвавішала вона. — Кінологи прочесали територію. Він простягнув прозорий пакет. — Даня, це ж…-вона взяла пакет з його рук. — Так. Думаю, саме цим ножем убили дівчину. Головне, щоб відбитки не стерли. Софія скептично пирхнула. — Не думаю, що вбивця настільки дурний. — Повір мені, — Паша забрав у неї пакет , — я знаходив відбитки й на значно цікавіших речах. — Може, краще одразу Стеллі віднести? — Ні. Паша вже уважно розглядав знахідку. — Тепер мені самому цікаво, чим закінчиться ця справа. Тож не заважайте. І, як завжди, жестом указав обом на двері. Через кілька годин Софія тихо постукала до його кабінету. Не дочекавшись відповіді, обережно зазирнула всередину. Паша сидів за столом, схилившись над мікроскопом. Під яким лежав той самий ніж, а екран комп’ютера світився результатами експертиз. Здавалося, за весь цей час він навіть не змінив пози. — Ти сьогодні взагалі відривався від роботи? Павло підняв голову. І лише тоді помітив два паперові стаканчики в її руках. — Це мені? — Ні. Собі два купила. Вона поставила каву перед ним. — Звісно, тобі. На мить кутик його губ ледь помітно сіпнувся. І Софія останнім часом навчилася помічати такі дрібниці. — Дякую. — Не звикай. Він зробив ковток. Лише після цього вона сіла навпроти. — Ну? Що з відбитками? Паша потер перенісся. — Поки нічого хорошого. — Тобто? — Намагаюся відновити пошкоджений відбиток і порівняти його з базою та зразками Марченка. Але поки що результатів мало. Ще кілька місяців тому він би нізащо не визнав уголос, що щось не виходить. Софія розчаровано відкинулася на спинку стільця. — Тобто ми знову стоїмо на місці. — Тимчасово. — Оце вже більше схоже на тебе. Невже ти завжди такий оптиміст? — Ні. Просто паніка статистично не підвищує ефективність розслідування. — Боже, як же я скучила за твоїми занудними лекціями. — Не бреши. Вона усміхнулася. І вперше за день напруга трохи відступила. Кілька хвилин минули в тиші. Паша зосереджено дивився в мікроскоп, підкручуючи лінзу. Софія дивилася на нього. Непомітно. Майже. На трохи скуйовджене волосся. На темні кола під очима. На звичку хмуритися, коли він думав. Він виглядав виснаженим. Занадто виснаженим. — І ти навіть нічого мені не скажеш? — Що саме? — Ну, я вже хвилин десять тут сиджу, а ти ще не вигнав мене й не сказав, що я заважаю. — Я вже казав, що сприймаю тебе як частину інтер’єру. Не відриваючись від роботи, він додав: — До того ж за ці десять хвилин ти не видала жодного звуку. Тож можеш залишатися,якщо тобі так подобається. — А тобі? — Що мені? — Тобі подобається, що я тут сиджу? Софія й сама не зрозуміла, звідки взялася ця сміливість. Відповіді не було. Натомість обличчя Паші раптом стало серйозним. — Що там? Вона підвелася, намагаючись зазирнути в мікроскоп. — Є! Його голос різко розрізав тишу. — Що є? — Дивись. Він розвернув монітор до неї. — Збіг? — Повний. — Маренко? — Без сумнівів. У його очах спалахнуло задоволення. — Хоч він намагався стерти сліди, але я ж казав — знаходив і не таке. Паша нарешті відірвав погляд від екрана. І лише тоді зрозумів, наскільки близько стоїть Софія. Усього крок. Можливо, навіть менше. Їхні погляди знову зустрілися. І раптом слова стали абсолютно непотрібними. — Поїхали зі мною. Софія першою порушила тишу. Наче злякалася того, куди вони можуть зайти, якщо мовчатимуть ще хоча б хвилину. — Куди? — До Марічки. — До лікарні? — Так. — Навіщо? Софія повільно закотила очі. — Ти зараз серйозно? — Абсолютно. Софіє, я люблю конкретику. Він трохи відхилився назад, схрестивши руки на грудях. — Марічка прийшла до тями після того, як ледь не померла. Ми обіцяли її навідувати. І я хочу привітати її з тим, що вона нарешті повернулася до світу живих. Павло мовчки дивився на неї. Наче оцінював, чи це всі аргументи. — І це все? — Ні. Софія ледь усміхнулася. — До того ж тобі не завадить хоча б година без мікроскопа, експертиз і відбитків пальців. — Ось ми й дісталися справжньої причини. — Не вигадуй. — Я не вигадую. Я тебе вже достатньо знаю. Вона хитнула головою, але сперечатися не стала. — Ми закрили справу, Паш. Знайшли вбивцю, зібрали докази. Далі вже робота прокуратури й суду. На кілька секунд між ними запала тиша. — Світ не завалиться, якщо ти дозволиш собі перепочити. Її голос став тихішим. М’якшим. — Хоча б сьогодні. — Це була маніпуляція? — запитав він, уже дістаючи куртку. — Так. — Дуже погана. — Але спрацювала. Паша тихо засміявся. — У тебе дивовижний талант заважати мені працювати. — Дякую. — Це не був комплімент. — Я знаю. Через декілька годин безперервних розмов Софії з Марічкою, під час яких Паша мовчки сидів на стільці в кутку палати й старанно вдавав, що йому цікаві всі подробиці їхньої бесіди, вони нарешті повернулися додому. Щоправда, Марічка була явно розчарована. Особливо після того, як зрозуміла, що Павло навіть не збирається залишати їх наодинці, а отже, можливості випитати у Софії все найцікавіше вона так і не отримає. Піднявшись сходами на свій поверх, Софія вже дістала ключі, коли її зупинив голос Паші. — То що, сьогодні вечеряємо нарізно? Вона здивовано обернулася. Серце чомусь пропустило удар. — Що? — Я подумав, може, варто відсвяткувати розкриття справи. — Від тебе я точно не очікувала почути слово «відсвяткувати». — Все змінюється.–він знизав плечима.—Навіть люди. Софія усміхнулася. — Тільки я сьогодні вже не здатна готувати. — Я теж. Замовимо щось. — Маркевич, ти мене лякаєш. — Повір, це ще не всі мої секрети.Тож… Він відкрив двері квартири й зробив крок убік, пропускаючи її вперед. — До тебе? — Так. — Чому? На його губах з’явилася ледь помітна усмішка. — Бо я майже переселився до тебе. Він кивнув у бік її квартири. — Мої павуки скоро забудуть, як я виглядаю. Чекаю на ваші відгуки ♥️ тгк:вишенька🍒