Частина 13 «Даю тобі останній шанс передумати»

— Мої павуки скоро забудуть, як я виглядаю. Ця фраза змусила Софію посміхнутися.Трохи ніяково, трохи розгублено, але щиро. Так, як вона вже давно нікому не посміхалась. — От за кого я точно не хвилюватимусь, так це за твоїх павуків. — А дарма. Вони дуже образливі. — У тебе навіть павуки схожі на тебе. — Це образа? — Це факт. Вона зробила крок уперед, проходячи повз нього до квартири. І вже переступивши поріг, раптом завмерла. Квартира Паші. Вперше. Чомусь саме зараз це здалося значно важливішим, ніж мало б бути. А серце знову зробило той самий безглуздий перекид десь під ребрами. І Софія раптом зрозуміла: сьогоднішній вечір буде небезпечнішим за будь-яке розслідування. Залишивши взуття у передпокої, вона обережно пройшла далі, все ще відчуваючи, як швидко б’ється серце. Паша мовчки йшов слідом. Зайшовши до вітальні, Софія знову завмерла. Тут усе було зовсім не так, як вона уявляла. Не безлад і не стерильна лабораторія. Навпаки. Охайно. Спокійно. По-домашньому затишно. Темні меблі, полиці зі старими детективами та книгами з криміналістики, кілька кімнатних рослин, які, звісно ж, поливалися «автоматично, а не тому що він їх любить». А ще маленький тераріум на тумбі біля дивана. Саме він одразу привернув її увагу. Софія підійшла ближче й трохи нахилилась. — Це і є ті самі павуки? — Так. — Вони… живі? Вона обережно провела пальцями по склу. — Ні, Софіє. Це декоративні. Сарказм у його голосі був настільки очевидним, що вона різко відскочила назад і ледь не врізалась у Пашу, який уже стояв позаду. — Маркевич, якщо хоч один із них зараз вилізе… Вона обернулася до нього й суворо пригрозила пальцем, ніби відчитувала дитину. — То що? — він ледь помітно всміхнувся. — Я повернуся до себе. — Теж мені налякала. Він лише закотив очі й попрямував на кухню. — То що будемо замовляти? — Я, звичайно, можу запропонувати суші, але щось мені підказує, що тобі ця ідея не сподобається. — Правильно підказує. Не найкращий варіант для пізньої вечері. — Ну тоді пропонуй. Софія сіла за стіл, підперши голову рукою. — Піца? — А піца набагато краща за суші? — Не набагато. Але там хоча б є м’ясо. — А риба тобі вже не підходить? У її голосі з’явилися знайомі нотки обурення.І це вже було схоже на звичайні сімейні розборки, що до того, чим же ж сьогодні вечеряти. — Тоді замовимо кожен собі. В універсальному закладі.-відповів Паша, першим завершуючи суперечку без переможців і програвших. Хоча можливо це була поступка. Він поклав перед нею телефон із відкритим меню. Кілька хвилин Софія уважно гортала сторінки, а потім додала свій вибір і віддала телефон назад. Паша навіть не дивився, що вона замовила, поки не оформив власне замовлення. А коли відкрив кошик, здивовано підняв брови. — Том ям? Серйозно? — Що такого? — Ти ж потім скажеш, що це надзвичайно гостро. — Не скажу. І взагалі, звідки тобі відомі мої смакові вподобання? — Бо статистично…-чоловік вже хотів почати розмірковувати. — Тільки не починай свої лекції. Не давши йому договорити, вона закотилася і буквально вихопила телефон із його рук, щоб подивитися що ж він обрав собі. — Бургер… картопля фрі… Тепер уже її брови здивовано піднялися. — Серйозно? І це, по-твоєму, нормальна вечеря?Це ж калорійна бомба! — У будь-якому разі краще, ніж твій гострий суп. Він знову забрав телефон. — Даю тобі останній шанс передумати. — Не треба мене вчити, Маркевич. Замовляй уже. Вона підвелась із-за столу. — Бо ще пів години — і я з’їм тебе. Сказавши це, Софія спокійно вийшла до вітальні. І лише за кілька секунд усвідомила, що саме сказала. А Паша так і залишився стояти на кухні, дивлячись їй услід. Вперше за довгий час він просто не знайшов, що відповісти. Чекаючи на доставку, Софія вирішила роздивитися полиці. На одній із них лежав старий фотоальбом. Вона обережно взяла його до рук. Саме в цей момент до кімнати зайшов Паша. — Можна? — Ні. Він уже зробив крок, щоб забрати альбом, але Софія виявилась швидшою. Перша сторінка. Молодий Паша. Університет. Практика. Фотографії з батьками. Вона повільно перегортала сторінки, а він просто стояв поруч, уже зрозумівши, що сперечатися марно. Раптом її погляд зупинився на одному фото. Він був молодший на кілька років. І щиро посміхався.. Софія мовчки дивилася на світлину, а потім перевела погляд на нього. — А ти, виявляється, вмієш посміхатися.. — Поверни. Він простягнув руку. — Ні. Посміхаючись, вона піднялася навшпиньки й підняла альбом над головою. Паша зробив крок ближче, намагаючись його забрати. І лише тепер вони зрозуміли, наскільки опинилися близько. Майже впритул. Їхні погляди зустрілися. У квартирі стало зовсім тихо. Руки, які ще секунду тому тягнулися до альбому, самі собою опустилися. А обличчя автоматично почались зближуватись. І раптом ні фотоальбом, ні вечеря, ні навіть розкрита справа вже не мали жодного значення. Чекаю на ваші відгуки ♥️ тгк:вишенька🍒