Частина 14 «Думаю, це вже наша маленька традиція»

І раптом ні фотоальбом, ні вечеря, ні навіть розкрита справа вже не мали жодного значення. Тільки ця тиша. І момент, на який вони обоє чекали значно довше, ніж були готові собі зізнатися. Рука Паші повільно потягнулася до обличчя Софії. Так обережно, ніби він боявся злякати її одним необережним рухом. Його пальці вже майже торкнулися її щоки, а дівчина мимоволі затамувала подих. Очі самі заплющилися. Ще мить. Ще зовсім трохи… Але різкий звук дверного дзвінка безжально повернув їх до реальності. Іронічно. Вже вкотре. Проте цього разу ніхто з них не відсахнувся і навіть не здригнувся. Наче вони давно звикли до того, що світ вперто заважає їм дійти до цієї межі. Лише очі одночасно розплющилися. — Якось швидко доставка приїхала, — пошепки промовив Паша, залишаючись у тій самій небезпечній близькості. Софія нервово всміхнулася. — Так… Дуже вчасно. Знову тиша. Знову погляди. І знову те саме відчуття, що варто лише трохи нахилитися вперед… Дзвінок повторився. Цього разу наполегливіше. — Треба відкрити. Вони ж не відстануть, — уже голосніше сказав Павло. І першим відступив на крок назад. Посмішка миттєво згасла на обличчі Софії. Вона швидко відвела погляд, роблячи вигляд, що все гаразд. Паша помітив. Але теж удав, що ні. За кілька хвилин вони вже сиділи за кухонним столом. Павло діставав коробки та пакети з доставки, швидко розкладаючи вечерю. — Твій суп. Він поставив перед Софією тарілку та ложку. Сам сів навпроти, звільняючи бургер і картоплю від паперових обгорток. Кілька картоплин одразу зникли десь між його роздумами та вечірньою втомою. Софія сама не помітила, як надто довго спостерігала за ним. За його рухами. За тим, як він машинально поправляв рукав сорочки. За тим, як хмурився, коли про щось думав. Спіймавши себе на цьому, вона швидко відвела погляд і зачерпнула ложкою суп. Перші секунди все було добре. Навіть підозріло добре. А потім гострота вдарила раптово. Очі почало пекти. Язик ніби обпалило полум’ям. А в горлі розлилося тепло, яке дуже швидко перетворилося на справжню пожежу. Але Софія вперто проковтнула суп. І навіть кивнула сама собі. — Ну? Вона підняла погляд. — Смачно. — Брешеш. — Не брешу. — Софіє. — Що? — У тебе очі сльозяться. Вона кілька разів швидко моргнула. — Це від щастя. — Звичайно. Паша спокійно відклав свій бургер убік. Софія насторожилася. — Що ти робиш? Не відповідаючи, він підтягнув до себе її тарілку із супом. А перед нею поставив свій бургер і картоплю. — Паш. — Їж. — Я сама його замовила. — Саме це мене і лякає. — Він не настільки гострий. Павло мовчки зачерпнув ложку супу й спробував. Абсолютно спокійно. Навіть не змінившись в обличчі. — Нормальний. — От бачиш! — Для мене. Софія ображено насупилася. — Ти зараз натякаєш, що я слабка? — Ні. Він зробив ще одну ложку супу й лише тоді підняв на неї погляд. — Я натякаю, що через десять хвилин ти будеш бігати по квартирі в пошуках молока. — Не буду. — Будеш. — Не буду. — Софіє. — Що? — Їж бургер. Вона ще кілька секунд вперто дивилася на нього. А потім усе ж відкусила шматок. І відразу зрозуміла, що він мав рацію. Знову. Що неймовірно дратувало. І чомусь робило її щасливою. — Взагалі-то я не планувала наїдатися на ніч бургером, — пробурмотіла вона, відкушуючи ще шматок. — У тебе ще буде шанс зігнати калорії. Софія завмерла. Повільно підняла очі. — Що? — Можеш піти на пробіжку, — абсолютно серйозно відповів Паша, не відриваючись від їжі. Кілька секунд вона просто дивилася на нього. А потім шумно видихнула. — Ну ти і дурень. — А ти про що подумала? Тепер уже посмішка з’явилася на його обличчі. Софія ледь не вдавилася чаєм. — Ні про що я не подумала. — Звичайно. Паша лише тихо усміхнувся. І від цього усмішка Софії стала ще більш соромʼязливою. Решту вечері вони провели в затишній тиші. Лише зрідка ловили погляди одне одного. І щоразу відводили очі трохи запізно. Після вечері Паша підвівся й почав прибирати зі столу одноразовий посуд. Софія тим часом підійшла до мийки та відкрила воду. — Давай я сам. Він простягнув руку до чашки. — Я впораюсь. — Добре. Паша зробив крок до виходу з кухні. — Тоді я підберу нам фільм. Софія застигла. — Фільм? Він озирнувся через плече. — Думаю, це вже наша маленька традиція. Кутик його губ ледь сіпнувся. — Тож не будемо її порушувати. І вийшов із кухні. А Софія так і залишилася стояти з пінною губкою в руках. Відчуваючи, як серце небезпечно швидко б’ється десь під ребрами. Закінчивши з посудом, вона пройшла до його спальні. Саме там стояв телевізор. Паша вже влаштувався на ліжку й переглядав список фільмів. — Чому в тебе телевізор тут, а не у вітальні? Софія обережно присіла поруч. — Бо люблю щось дивитися перед сном. Так зручніше. На цьому розмова закінчилася. Чи то через цікавість детективу, який він увімкнув. Чи то через те, що вони обоє надто добре усвідомлювали одну просту річ. Вони сиділи поруч на одному ліжку. Занадто поруч. Майже лежали. І кожен чудово відчував присутність іншого. Приблизно через півтори години Паша почув біля свого плеча тихе, рівне дихання. Він повернув голову. І мимоволі посміхнувся. Софія заснула. Тихо. Спокійно. Влаштувавшись на його подушці так, ніби завжди мала бути саме там. Декілька секунд він просто дивився на неї. Не ховаючи посмішки. Не змушуючи себе відводити очі. Потім обережно підтягнув ковдру й накрив її. Вона ледь ворухнулася уві сні, але не прокинулася. Паша вже хотів підвестися й піти на диван. Але завмер. Лише на секунду. Лише на одну коротку мить. А потім ліг поруч. Обережно. Так, щоб не розбудити. Повернувся до неї обличчям і ніжно провів кінчиками пальців по її щоці. Ледь відчутно. Наче боявся, що цей момент може зникнути. Ще трохи подивився на неї. І тільки тоді заплющив очі. З тією самою посмішкою, яку дозволяв собі лише тоді, коли Софія цього не бачила. Чекаю на ваші відгуки ♥️ тгк:вишенька🍒