Частина 15 «Я це сприймаю як комплімент»

Ранкові промені сонця лише починали заповнювати кімнату, несміливо ковзаючи по стінах і ледь торкаючись двох людей, які все ще спали на одному ліжку. Паша прокинувся першим. Звичка яка викарбувана роками. Завжди пунктуальний, завжди дисциплінований.В усьому. Розплющивши очі, він побачив звичну для себе картину: ті самі штори, ті самі шпалери, телевізор навпроти ліжка. І хоча останні кілька днів він дедалі частіше прокидався у квартирі Софії, знайома обстановка все одно діяла заспокійливо. Та вже за мить у пам’яті почали оживати події вчорашнього вечора. Як він забрав її суп, бо хвилювався, що той виявиться надто гострим для неї. Як довго обирав фільм, удаючи, що це не має значення, а насправді хотів щоб їй сподобалось. Як спостерігав за нею, коли вона заснула. Як обережно вкривав ковдрою. І як, після довгих вагань, усе ж залишився поруч. Поруч… Від цієї думки він остаточно прокинувся й раптом відчув легку вагу на своєму плечі. Обережно повернувши голову, Паша на мить затамував подих. Софія все ще спала. Спокійне обличчя, з якого вона так і не змила макіяж після довгого дня. Ледь помітна усмішка на губах. Волосся, що розсипалося по його подушці золотавими хвилями. Її ліва рука лежала на його плечі, а сама вона, ніби шукаючи тепла навіть уві сні, несвідомо притулилася ближче. І в цю мить вона здавалася йому неймовірно тендітною. Домашньою. Справжньою. Такою він хотів бачити її кожен день. Посмішка сама собою торкнулася його губ. Вона завжди з’являлася, коли він дивився на Софію.Просто не завжди він дозволяв собі її показувати. Паша обережно поправив ковдру, що сповзла з її плеча. Софія щось нерозбірливо пробурмотіла крізь сон і тільки сильніше притулилася до нього. І від цього жесту його посмішка стала тілько ширшою. Але, глянувши на годинник, він зрозумів, що магію цього ранку доведеться відкласти.Робота чекати не буде. Обережно прибравши пасмо волосся за її вухо, він тихо покликав: — Софіє… прокидайся. Жодної реакції.Лише легкий рух вій. Тоді він усміхнувся і промовив трохи голосніше: — Пані Вербяна, ви що, заснули на робочому місці? Цього разу спрацювало.Софія шумно вдихнула повітря і відразу розплющила очі. — Я не сплю. Паша не стримав сміху. — Звісно. — промовив він, відкидаючись на спинку ліжка. — Дурень! — обурилася дівчина, легенько вдаривши його по плечу. І лише за секунду усвідомила, що відбувається. Вона лежить у його ліжку.Він поруч.Вони разом провели ніч. Від цієї думки щоки миттєво налилися червоними барвами. — Паша… Що ти…Що я тут роблю? — Ну, зі мною все зрозуміло. Я тут живу, — незворушно відповів він. — А ти вчора безсовісно заснула під час фільму, ще й на моїй подушці. Я не став тебе будити. Він підвівся з ліжка й попрямував до виходу. — І ми… — Софіє, — перебив він її, не обертаючись. — Ми запізнюємося. У нас немає часу на безглузді розмови. І вийшов із кімнати, залишивши її наодинці з думками. Вони спали на одному ліжку.Вона прокинулася в його обіймах. — Господи, Софіє… Ну ти й дурепа, — пробурмотіла вона сама до себе, падаючи обличчям у подушку. На кухню вона вийшла хвилин за п’ять. Назустріч одразу поплив знайомий аромат свіжої кави. — Паш, я, мабуть, піду до себе, — несміливо промовила вона, зупинившись у дверях, перебираючи пальці на руках. — Не підеш. — Що? — Ми запізнюємося. Поснідаємо, а потім підеш переодягатися. — Мені потрібно в душ.Тож я піду! Паша нарешті подивився на неї, відкладаючи ложку, якою помішував каву, і мовчки вийшов із кухні. За хвилину він так само мовчки повернувся, тримаючи у руках рушник і чорну бавовняну футболку. — Тримай. Ванна ти знаєш де. — він простягнув до неї речі. — Паша, я живу через стінку! — Софія схрестила руки на грудях. — Ти гаєш час, Софіє. Ми спізнимося.І це буде твоя провина. — він продовжував стояти тримаючи перед нею речі, зі своїм фірмовим лицем з нотками роздратування. Дівчина ще кілька секунд дивилася то на нього, то на футболку. Потім закотила очі.І все ж забрала речі з його рук. — Командир знайшовся. — прошепотіла вона, направляючись в сторону ванної кімнати. — Я це сприймаю як комплімент. Двері ванної зачинилися. А Паша лише похитав головою і повернувся до сніданку. За десять хвилин квартиру наповнив аромат смажених яєць і вже остиглої кави. Саме розкладаючи сніданок по тарілках, він почув кроки за спиною. — То в нас сьогодні яєчня? Софія стала поруч.У його футболці. Занадто великій для неї, вона доходила їй до половини стегон. — Так, — відповів Паша автоматично. А вже потім підняв очі. І завмер.У цю мить світ ніби перестав існувати. Бо вона справді стояла на його кухні.У його футболці.Зі щоками, ще рожевими від гарячої води. І вперше за довгий час Павло Маркевич відчув, що йому самому варто перевірити пульс. І вже вдруге за цей ранок визнав для себе, що хоче щоб так було кожний.Що хоче прокидаючись бачити її поряд.Хоче готувати для неї сніданок.Хоче бачити як вона ходить по квартирі в його речах.Хоче засинати поруч з нею, та прокидатися посеред ночі від того, що вона закинула на нього ногу. Нарешті він повністю усвідомив що в біса хоче її. А всього лиш треба було їй одягти його футболку. Але як тепер впоратися з чим відчуттям, щоб не злякати і не відштовхнути дівчину? — Що? — підозріло примружилась Софія, виводячи його з трансу власних думок. — Нічого. — Паш, ти так дивився на мене, ніби… — Нічого! — він не дав їй закінчити, бо знав що вона хотіла сказати, але ж їй не обовʼязково знати що це правда. Чоловік швидко відвернувся до тарілок. — Сідай снідати. Софія ледь усміхнулася. Але все ж послухалась його. І вони мовчки сіли за стіл.Так само, як всі рази до цього.Тільки тепер усе було зовсім інакше.Для Паші так точно. І, мабуть, найстрашнішим було те, що ця дивна ранкова буденність починала здаватися їм абсолютно правильною. Ніби так і мало бути.Ніби вони давно жили одним життям.Ніби вони вже перестали бути просто колегами. Але ж вони були двома впертими дурнями, які ніяк не могли зізнатися в очевидному. Насолоджуйтесь 💋 тгк:вишенька🍒