Розділ 4

— Не знаю. Але, щось мені підказує що буде війна. — Зейл був максимально серйозний. Він не хотів вірити в те що щойно сказав. Проте він розумів, що такий поворот подій може статися. І може статися найближчим часом. — Війна?... — Дезарія дивилася на Зейла, очікуючи що це розіграш. Проте її друг не був тим, хто любить жарти. Зейл тільки кивнув головою. Його золотисті очі дивилися в чашку чаю. — Так, — чоловік зробив ковток напою. — Але, я зроблю все щоб завадити цьому. — добавив він зітхнувши. Дезарія допила останні краплі трав'яного чаю. Ельфійка поглянула в порожню чашку, а потім на Зейла. — Тільки будь ласка, не роби це сам. На обличчі ельфа з'явилась легка посмішка. — Не буду. Після цього не найприємнішого діалогу вони посиділи так ще пів години. Говорили на різні теми, які не мали нічого спільного із поганими подіями. Балакати Дезарія любила. Я б сказала обожнювала. Любила вона розповідати про себе, про недавні події, про новини в Астравелі. Просто говорити легко. А от говорити від душі вміє не кожен. Дезарія з дитинства говорила багато і відкрито. Зейл не любив говорити. Не любив розповідати чи балакати без причини. А от слухати полюбляв і вмів. Може здаватися, що слухати це легко. Проте, бути гарним слухачем потрібно уміти. Просто слухати не достатньо. Потрібно розуміти думку слухача. Наш король вмів бути таким. Він обожнював слухати все що йому говорила Дезарія. Попри тривожні думки, життя в столиці текло своїм звичним руслом. Рано-вранці головна площа Астравеля наповнювалася гомоном торговців. Хтось розкладав пахучі фрукти на полицях, хтось торгував свіжоспеченим хлібом чи золотими прикрасами. Повітря було насичене ароматами кориці, лаванди та легким димком від вуличних жаровень. Діти бігали між рядами, сміялись і просили солодощів. В палаці тим часом день розпочинався з обов’язкової наради. Радники обговорювали нові податки для північної частини виміру, постачання зброї для гвардії демонів та збір трав для королівської аптеки. У коридорах пахло воском і свіжим пергаментом. Слуги рухались тихо, майже непомітно. Вони несли посуд з їжею, змінювали постіль у гостьових покоях, мали справи зі списками прибулих послів. Нічого незвичного. Здавалося, ніщо не віщувало лиха. Але Зейл не мав спокою. Вже третю добу він намагався вийти на зв’язок із Провідницею. Магічні послання поверталися назад, ніби їх навіть не торкалась рука адресата. Або вона не хотіла відповідати, або… була десь далеко, поза межами їх виміру, де тривоги міфічних істот не мають сили. А Провідниця — не просто ангелка. Вона була явищем. Мовчазна й велична. Хтось шепотів, що вона — частина самого світу. Що її присутність тримає тонку рівновагу між світами і вимірами. Мовчання Провідниці лякало Зейла більше, ніж будь-які тривожні знаки. Проте назовні він лишався спокійним. Усміхався охоронцям, слухав скарги, підписував накази. Навіть Дезарії жодного разу не сказав, що не спав дві ночі поспіль. Бо у часи спокою не можна роздмухувати полум’я паніки. Палац, столиця і всі інші країни жили своїм звичним життям. І лише уважний погляд міг помітити, як золото в очах короля тьмяніє від невидимих думок. Після сніданку Зейл, як завжди, прямував до тренувального двору. Хоч на перший погляд палац був створений для балів, рад і прийомів, у його задній частині ховалось місце, де пахло металом і боротьбою. Кам’яна арена під відкритим небом, обнесена високими стінами й захищена щитами, які не дозволяли стороннім очам спостерігати за тим, що відбувається всередині. Зейл стояв на піску босоніж, з мечем у руці. Його рухи були стримані й точні. Він не рубав повітря бездумно. Кожен його удар був частиною послідовності. Він був сильним, витривалим і точним, як лезо клинка. Сонце ще не піднялося високо, але вже відчувало його присутність. Бо Зейл — один із королівського. Один із тих, хто володів магією Сонця. Коли він зупинився, важко дихаючи, долоня його правої руки повільно спалахнула золотим світлом. Світло не пекло, а зігрівало — мов світанок. Він стиснув пальці, і з його долоні вирвався тонкий промінь — не просто блиск, а згусток сконцентрованої сили. Промінь влучив у стару дерев’яну фігуру ворога, залишивши на ній обвуглений слід. — Ще повільно. — пробурмотів Зейл сам до себе. Він знову змахнув мечем, поєднуючи удари з магією. Кожен рух клинка супроводжувався м’яким спалахом, немов сам світ підкреслював його дії. Це була не магія для показу. Це була зброя. Стихійна, давня і рідкісна. Після години занять він опустив меч і втер піт з чола. Обличчя залишалось спокійним, але всередині щось клекотіло. Він відчував — настане день, коли ці знання знадобляться не на арені, а на полі бою. Та поки що — все було спокійно. Гвардійці змінювали один одного на варті, служниці чистили мармурові підлоги, а діти в місті ловили голубів біля храму Трьох Стражів. Життя йшло далі. І лише один ельф на тренувальному дворі готувався до того, чого ще ніхто не бачив.