Розділ 5

Дезарія прокинулася від тихого, але наполегливого стуку у двері. Вона повільно розплющила очі, мружачись від м’якого ранкового світла, що пробивалося крізь напівпрозорі фіранки. — Входьте… — голос її ще був трохи сонним. Двері відчинилися, і до кімнати зайшли дві добре знайомі постаті. — Доброго ранку, пані Дезаріє! — проспівала Ліна, весело змахнувши рожевими крильцями. Її коротке рожеве волосся блиснуло у світлі, а великі фіолетові очі світилися добрим настроєм. — Доброго ранку, — тихіше додала Еллі, вампірка з русявим волоссям і глибокими червоними очима. Її обличчя, як завжди, було спокійним, але в голосі вчувалося щире тепло. — О, вставайте швидше! — Ліна підлетіла до ліжка і відсунула ковдру. — Сьогодні ж чайна церемонія з молодими герцогинями! Ми маємо зробити вас найгарнішою з усіх! Дезарія зітхнула, але з усмішкою підвелася. Почався звичний ранковий ритуал. Еллі тихо підійшла до туалетного столика, розклавши на ньому гребінці, стрічки та баночки з косметикою. Ліна тим часом розчесувала Дезарії волосся, тихенько наспівуючи якусь веселу мелодію. — Сьогодні зробимо трохи об’єм спереду і ніжні хвилі, — сказала фея, вправно закручуючи пасма. — Ваші зелені очі так красиво підкреслить жовтий колір. — А ще він добре пасуватиме до вашої усмішки, пані Дезаріє, — додала Еллі, передаючи Ліні маленький золотистий гребінець. Вони працювали злагоджено, як завжди. Ліна легко вкладала зачіску, а Еллі робила макіяж — акуратний, з легким відтінком рум’ян і тонкою лінією підводки. — Як там у місті? — запитала Дезарія, поки Еллі працювала над її бровами. — Торговці вже зайняли площу, — відповіла фея. — О, і в крамниці пана Рівара привезли нові солодощі з південних островів. — Ти думаєш тільки про солодощі, — тихо усміхнулась Еллі, але в її голосі не було докору. — А ти тільки про книжки! — миттєво відповіла Ліна, на що вампірка злегка знизила плечима. Нарешті вони дістали з шафи жовте яскраве плаття. Легка тканина ніжно торкалася шкіри, а сонячний колір додавав тепла. На голову Ліна обережно наділа маленький капелюшок у тон сукні, прикрашений стрічкою. — Ось так, — задоволено сказала фея. — Тепер ти просто сяєш! — Як завжди, — тихо додала Еллі, поправляючи край сукні. Дезарія поглянула у дзеркало й не змогла стримати усмішку. Вона виглядала по-справжньому святково — і навіть трішки по-літньому, хоча день обіцяв бути офіційним. — Дякую, — щиро промовила вона. — Гаразд, дівчата, мені вже час. Троє вийшли з покоїв, залишивши за собою аромат свіжих квітів і тихий шелест крилець Ліни. На сходах палацу, під яскравим ранковим сонцем, на Дезарію вже чекав її охоронець. Фелікс Орфо стояв поруч із каретою, тримаючи дверцята відчиненими. Його світло-м’ятне волосся м’яко виблискувало на світлі, а блакитні очі тепліли від доброї усмішки, яка ніколи не зникала з його обличчя. — Леді Дезаріє, — привітався він із легким уклоном. — Ви, як завжди, неперевершені. — Дякую, Феліксе, — відповіла вона, і в куточках її губ з’явилася тепла посмішка. Вона цінувала його ввічливість і легкий, дружній характер, який робив навіть офіційні поїздки приємнішими. Вони сіли до карети — Дезарія на м’яке сидіння з боку вікна, Фелікс навпроти. Усередині було тихо, лише чути рівномірний стукіт копит. — Сподіваюся, вам буде цікаво, пані Дезаріє, — сказав Фелікс, поправляючи окуляри. — Місто Лексіс зараз особливо гарне. Там розквітли весняні сади біля центральної площі. — Чудово, — кивнула вона. — Може, після церемонії ми зможемо трохи прогулятися. — Для вас — завжди, — з легкою іскринкою в голосі відповів він. Карета рушила з двору палацу, залишаючи позаду величні мармурові сходи та статуї героїв минулих епох. Шлях до Лексісу пролягав крізь зелені алеї та невеликі селища, де мешканці чемно вклонялися, впізнаючи королівську карету. Фелікс розповідав про останні події в місті, час від часу вставляючи кумедні історії з життя вартових. Дезарія слухала, іноді сміючись, іноді лише м’яко всміхаючись, дивлячись у вікно на те, як місто Лексіс наближається. Вдалині вже виднівся його кам’яний мур, а за ним — високі вежі й дахи чайних павільйонів, що виблискували під сонцем. — Лексіс, пані Дезаріє, — промовив Фелікс із тією ж теплою усмішкою. — Ми прибудемо через кілька хвилин. Карета плавно зупинилася перед високими кованими воротами маєтку родини Бланш. Велична будівля з білого каменю, з вікнами у золотих рамах і доглянутим садом навколо, виглядала як місце, створене для вишуканих прийомів. Цього року саме молода герцогиня Елен Бланш, єдина дочка герцога Бланш, вирішила влаштувати чайну церемонію у родовому маєтку. Її смак і любов до розкоші були відомі в усьому Лексісі, тож очікувалося, що захід буде бездоганним. — Перш ніж вийдете, пані Дезаріє, — тихо промовив Фелікс, злегка торкнувшись пальцями повітря перед нею, — дозвольте мені накласти закляття захисту. Його голос став більш зосередженим, а кінчики пальців засяяли м’яким блакитно-зеленим світлом. Закляття було тонким, майже непомітним, але міцним — воно могло захистити від будь-якої отрути, навіть найвишуканіше прихованої у чаї чи солодощах. — Готово, — сказав він, і тепла хвиля магії швидко розчинилася в повітрі. Фелікс першим вийшов із карети, випрямився і подав Дезарії руку. Вона з легкістю вклала свою в його долоню, ступивши на кам’яні плити підніжжя. Біля самого входу їх зустрів дворецький. Високий, з бездоганно випрасуваним чорним костюмом, він мав темно-сірі роги, що витончено загиналися назад, і очі, схожі на розпечене вугілля. Незважаючи на демонічну природу, в його рухах була стримана елегантність. — Леді Дезаріє Велеріс, пане Фелікс Орфо, — промовив він глибоким, але м’яким голосом, чемно вклоняючись. — Родина Бланш рада вітати вас у своєму домі. Прошу, проходьте. Він відступив убік, пропускаючи гостей у розкішний вестибюль, де пахло свіжими квітами і дорогими пахощами.