Розділ 6

— Леді Дезаріє Велеріс, пане Феліксе Орфо, — глибокий, але теплий голос пролунав у просторому вестибюлі, наче музичний акорд, що зливався з ароматами свіжих троянд і тонких пряних пахощів. Дворецький — високий чоловік із бездоганно рівною поставою — чемно схилив голову у вишуканому поклоні. — Родина Бланш рада вітати вас у своєму домі. Прошу, проходьте. — він плавно відступив убік, звільняючи шлях гостям. М’яке світло від високих кришталевих люстр падало на поліровану підлогу, відбиваючись у ній золотистими вогниками. — Це велика честь для мене — бути присутньою на щорічній чайній церемонії, — тихо, але впевнено відповіла Дезарія, злегка всміхаючись. Її голос був спокійний, та в очах світилася щира зацікавленість. Вона рушила слідом за дворецьким, відчуваючи, як шлейф її жовтої сукні ковзає мармуровою підлогою. Коридори маєтку були схожі на залу пам’яті — розкішні, величні, з історією в кожній деталі. На стінах — гобелени з родовими гербами, у вікнах — важкі штори з червоного оксамиту, прикрашені золотими візерунками, які м’яко колихалися від легкого протягу. Нарешті вони підійшли до масивних дверей із темного дуба. Їхні бронзові ручки були прохолодними на дотик. Коли двері відчинилися, у приміщення влився подих весни — теплий, з ароматом квітучої гліцинії та жасмину. Сад, що відкрився перед ними, був живою картиною. Тут шуміли високі квітучі дерева, їхні пелюстки падали на траву, наче рожевий сніг. Біля фонтану тихо плюскотіла вода, а в кутку, під тінню розлогого платана, стояв круглий стіл, вкритий тонким мереживним скатертиною. За ним уже сиділи три молоді герцогині. Елен Бланш — єдина донька герцога і герцогині Бланш, вампірка із білою шкірою, бордовим волоссям та проникливим поглядом, у якому виблискувала тінь зверхності. Її смак у розкоші не мав меж. Роувель Вертіум — стримана чаклунка з клану магів, одягнена у просту, але бездоганну сукню глибокого синього кольору. Її сірі очі світилися холодним спокоєм. Шарлотта Блямс — фея з роду, що постачав пил фей у королівський палац. Її коротке сріблясте волосся підсвічувалося сонячними відблисками, а усмішка була легкою, але трохи стриманою. Дезарія, переступивши через мармурову арку, підійшла ближче, її кроки майже не чулися на кам’яній плитці. — Вітаю вас, пані Шарлотто, пані Роувель, пані Елен, — вона чемно схилила голову. — Елен, дякую за запрошення на цю чудову церемонію. — Ох, пані Дезаріє, я більш ніж рада, що ви змогли приєднатися, — Елен ледь примружила очі, на її губах промайнула хитра посмішка. — Прошу, сідайте. Дезарія обмежилася ввічливою усмішкою та зайняла місце. Фелікс же, її супровід, залишився стояти у тіні дерева неподалік, зосереджено спостерігаючи за оточенням. Минуло кілька хвилин, і нарешті з’явилася остання гостя. — Вітаю вас, молоді герцогині! — пролунав мелодійний жіночий голос. Перед ними стояла дівчина з довгим хвилястим волоссям кольору морської хвилі та глибокими голубими очима. — Прошу вибачення, що змусила чекати. Амелія Лайст — русалка, єдина донька герцога Лайст, сьогодні постала у людській подобі, завдяки чарівному закляттю. Її постать була витонченою, рухи — граційними, мов під водою. — Добрий день, Амеліє, — першою відповіла Елен, привітно всміхаючись. — І нічого страшного, будь ласка, сідайте. Амелія злегка кивнула й зайняла своє місце. Тим часом охоронці залишалися в тіні дерев. Один, належний до свити Роувель, повільно курив, випускаючи тонкі клуби диму, час від часу кидаючи пильний погляд на свою пані. Фелікс, спокійний і впевнений, стояв нерухомо, наче частина пейзажу. Розмова за столом текла спокійно — про нові сукні, останні бали, солодощі, які щойно подали. Але поступово теми ставали серйознішими. — Леді Дезаріє, чи правда, що найближчим часом Астравель зазнає нападу, і почнеться війна? — запитала Шарлотта, нервово поправляючи своє сріблясте волосся. — Вам, леді Дезаріє, краще знати. Ви ж живете і працюєте при дворі, — додала Роувель, уважно вдивляючись в ельфійку. Дезарія відчула, як у грудях щось стислося. Вона не могла дати прямої відповіді — не мала права. — Хотілося б сказати, що це неправда, але… я не можу стверджувати. Це надто важлива інформація, щоб розкривати її без певності, — вона тихо похитала головою. — Он воно як… — замислилася Елен, погляд її потемнів. — Будемо сподіватися, що це лише чутки. Чайна церемонія тривала ще кілька годин. Сонце вже хилилося до заходу, кидаючи золотисті тіні на стіл. Коли перші сутінки огорнули сад, дами почали збиратися. — Я щиро вдячна за запрошення, Елен, — сказала Дезарія, встаючи й злегка вклонившись. — І я вдячна, що ви прийшли, — відповіла вампірка, цього разу щиро усміхнувшись. Фелікс відштовхнувся від дерева, коротко попрощався з іншими охоронцями та рушив слідом за своєю пані.