Розділ 8

Зейл, як і завжди, сидів у своєму кабінеті. Величні високі вікна впускали всередину золотаве світло вечірнього сонця, що ламалося у візерунках кольорових вітражів. Перед ним — гори документів, принесених радниками для підпису. Ельф уважно вдивлявся у кожен рядок, хоча всередині його душу точила нудьга. Чорнило на папері видавалося сірим і мертвим, проте обов’язок вимагав від нього дисципліни. Тиша раптом розчинилася в гучному стукоті у двері. — Увійдіть, — холодно мовив Зейл, не піднімаючи очей від тексту. Двері рвучко відчинилися, і в приміщення увійшов високий ельф. Його золотисте волосся сяяло в променях, мов сонячне сяйво, а глибокі голубі очі випромінювали життєрадісність. Його військова форма відбивала строгість і силу, а легка усмішка ламала весь цей образ. — Привіт, Зейле, — привітався він легко, з тією невимушеністю, що була властива лише йому. Це був Луі Реймонд — головнокомандувач армії Астравелю. Грайливий, усміхнений, але у відповідальний момент — непохитний і безжальний. Йому довіряли найважливіше. А для Зейла він був не лише союзником, а й справжнім другом. Зейл нарешті відклав перо, підняв голову й подарував йому рідкісну, ледь помітну усмішку. — Луі? Приємна несподіванка. Чим зобов’язаний? — Тобі передали листа. Я все одно йшов до тебе, тож заніс особисто. Імені відправника немає, — він кинув конверт на стіл і розсівся на дивані, неначе вдома. Зейл обережно взяв конверт. Тонкий пергамент був дивно холодним, ніби зберігав у собі слід чужої магії. І справді, на ньому не було ані печатки, ані підпису. Він розірвав край і почав читати вголос: — “Вимушена повідомити, що не зможу навідати Астравель. Натомість, надішлю своє довірене лице та команду воїнів. Вони прибудуть, щойно ти дочитаєш цього листа. Від: Великої Провідниці Аврори.” В кімнаті запала тиша. Луі завмер, а потім різко вибухнув сміхом. — Провідниця Аврора? Сама? Це вже щось! Ха! Не очікував від тебе таких гостей, друже. Ну, тепер цікаво, кого ж вона пошле… Раптом двері відчинилися вдруге, і в кабінет влетів страж. Його обличчя було сполотнілим, а голос тремтів. — Ваша Величносте! Там… біля воріт… — він задихнувся, переводячи подих. — Хто там? — Зейл одним рухом руки викликав у долоні свій меч. Клинок спалахнув темно-синім сяйвом. — Шість незнайомців! П’ятеро жінок і чоловік з крилами дракона! — Хто вони? — його голос звучав владно, мов грім перед бурею. — Вони… не схожі ні на одну расу Астравелю! — проковтнув страж. Луі свиснув і глянув на короля з блиском в очах. — Оце так делегація… П’ятеро жінок-воїнів і драконокрил? Хм, стає все цікавіше. Зейл повільно розтиснув пальці, і меч зник, не торкнувшись землі. Його обличчя лишалося холодним, але в глибині очей спалахнув вогонь. Нічого більше не сказавши, Зейл пішов з кабінету. Луі встав і пішовши до стража сказав: — Ти вільний. Більше тобі нема чого тут робити. — Так, пане Луі! — відповів він і пішов. Перед палацом стояли п’ятеро дівчат у білих обтягуючих костюмах, які, здавалося, світліли у променях сонця. Вони були мов створіння з іншого світу, не схожі на жодну расу. Їхні постаті випромінювали впевненість і небезпеку. — Ну, і де ж той їхній король? — зухвало кинула дівчина з довгим фіолетовим волоссям. Її золоті очі блищали з викликом. Це була Бета — гостра, різка, мов клинок. — Терпи, — спокійно відповіла інша, з високим хвостом золотого волосся. Її сині очі дивилися кудись у далечінь, холодні й глибокі, мов океан. Це була Альфа — спокійна, зібрана, стримана. — Гаммо, я голодна! — ображено заявила дівчина з коротким небесно-блакитним волоссям. Її великі сині очі світилися дитячою наївністю. — Дельто, припини! Не поводься як дитина, — скривилася дівчина з червоним волоссям, поправляючи окуляри. Її рухи були точні, стримані, а фіолетові очі — уважні й холодні. Це була Гамма, мозок і дисципліна команди. — Гамма права, — втрутилася ще одна, з бордовим волоссям, заплетеним у довгу косу. Її карі очі горіли впертістю. Це була Епсилон, мовчазна, але сильна духом. А між ними — він. Чоловік із довгим білим волоссям, червоними, мов жарини, очима та величними крилами дракона. На його тілі темніли живі магічні письмена, що мерехтіли, мов тіні заклять. Його постать випромінювала загрозу й силу настільки відчутно, що навіть повітря довкола ніби тремтіло. — Хто ви? — спокійно поцікався Зейл. — Ми — Крилата Пентаграма, — його голос був низьким і холодним, немов криця. — Я — Лейр. Командир і довірене лице Провідниці Аврори. Він навіть не подумав кланятися. Зейл глянув йому просто в очі, і їхній погляд зіткнувся, мов два клинки. — Астравель вітає вас. Прошу пройти до палацу. Ви втомлені з дороги, спершу відпочиньте та підкріпіться. На мить напруження спало, коли Дельта вигукнула: — Ура! Їсти! — її радісний голос розвіяв тяжку атмосферу. Залунала музика приборканої розкоші — довгий стіл, укритий стравами, сяяв золотом. Дівчата насолоджувалися їжею, кожна по-своєму: Альфа скупо, але вдячно, Бета — з легким презирством, Дельта — з дитячою радістю, Гамма — з увагою до деталей, Епсилон — мовчки й обережно. Лейр, не торкаючись їжі, весь час спостерігав за Зейлом. Його червоні очі палали настороженим вогнем. Нарешті він встав і заговорив. — Думаю, пора поговорити. — Звісно. Прошу, йдіть за мною, — відвів йому ельф. Вже в кабінеті, Бета та Дельта сіли на диван. Альфа, Гамма та Епсилон стояли поруч. Лейр сидів навпроти Зейла, схрестивши руки на грудях. Тиша згустилася, наче перед бурею. Лейр сидів навпроти Зейла, схрестивши руки на грудях. Його голос пролунв холодно й безжально: — Що ж привело команду Крилата Пентаграмма до палацу Астравелю? — нарешті запитав король. — Її величність Аврора наказала нам розповісти вам новини, — пояснив Лейр. — І що це за новини? — Через три місяці на Астравель нападуть люди. Його слова розсікли повітря, наче удар меча, й осіли тягарем у грудях усіх присутніх.