Розділ 9

У високих стінах палацу Астравелю панувала тиша, така напружена, що здавалося, самі камені завмерли в очікуванні. Король сидів у величному кріслі з темного дерева, сплетеного з гілок стародавнього древа, і його погляд ковзав по обличчях прибулих. Очі світилися холодом, мов гострі кристали, — але всередині Зейл відчував, як напруга накриває його хвилею. — Що ж привело команду Крилата Пентаграма до палацу Астравелю? — нарешті заговорив він, і голос його пролунав, мов відлуння грому, розрізавши важке мовчання. — Її величність Аврора наказала нам передати вам новини, — відповів Лейр, нахиливши голову. Його голос був стриманим, але в очах ховалася тривога, яку він не міг приховати. — Новини? — погляд Зейла звузився. — І які ж? Лейр вирівняв голову, і його слова впали, наче тягар на душу кожному присутньому: — Через три місяці на Астравель нападуть люди. Тиша впала з новою силою. Слова прозвучали, мов удар меча по струнах арфи, який розбив гармонію кімнати. Усі, хто стояв у залі, ніби втратили можливість дихати. Навіть полум’я свічок завмерло, наче саме повітря не сміло ворухнутися. Усередині Зейла щось стислося, мов серце його пробили крижаним клинком. Тисячі думок вдарили в голову, сплітаючись у хаотичний вихор: зрада? шпигуни? кінець світу, який він так довго оберігав? Але назовні він залишився холодним і стриманим, наче статуя. — Зрозуміло... — його голос звучав майже беземоційно, але в ньому відчувалася глибока внутрішня напруга. — Як люди дізналися про Астравель? — Ми й самі не знаємо, — зітхнула Альфа. Її пальці нервово стиснули край плаща. Зейл схилив голову, глибоко зітхнув і на кілька секунд замовк. Тиша розтягнулася, і кожне серце в залі билося, мов барабан, чекаючи його реакції. — Дякую за новини, — нарешті сказав він. Його слова були спокійні, але від того ще більш тривожні. — І прошу передати Великій Провідниці Аврорі мою глибоку вдячність за те, що вона вирішила нас попередити. Він нахилив голову перед Лейром — жест поваги, який був нечастим для нього. — Не варто дякувати, — відповів Лейр, і в його голосі прозвучала суха втома. — Пані Аврора наказала також передати, — раптом заговорила Гамма, піднімаючи руку до своїх окулярів, що ледь блиснули, — що стане на бік Астравелю, якщо війна таки почнеться. Очі Зейла звузилися. Він уважно вдивлявся в дівчину, шукаючи підтекст у її словах, але побачив лише віддзеркалення щирості. І все ж усередині його серце тьохнуло від надії. — Це добра новина. Якщо ви потребуєте притулку, палац завжди відчинений для вас. — Дякуємо, але нам час, — сказав Лейр, різким рухом руки розкриваючи сяючий портал, що загуркотів, наче буря. — Дівчата, за мною. — Бувайте! — весело вигукнула Дельта, намагаючись розвіяти важку атмосферу. — Сподіваюся, що Астравель і надалі процвітатиме, — спокійно додала Епсилон, перш ніж ступити в портал. І ось — тиша знову запала. Портал зник, залишивши по собі лише слабкий аромат озону й легке мерехтіння повітря. Зейл сидів у кріслі, мов кам’яний. Його руки тремтіли, але він ховав їх у складках одягу. Усередині його душу роздирали сумніви, страх і гнів. «Війна... Люди знайшли нас... Як? Хто зрадив? Чи це кара богів?..» Йому здавалося, що тисячі примарних рук стискають його серце, розриваючи на шматки. Час тягнувся, мов вічність. Минуло двадцять хвилин, перш ніж він підвівся. Його рух був повільний, важкий, ніби він ніс на собі увесь світ. Він вийшов у коридор, де високі вікна пропускали золотисте проміння вечірнього сонця. Промінь торкався його обличчя, але не приносив тепла. Його кроки луною розходилися коридорами, поки він прямував до тренувального поля. Там, у сяйві сонця, що вже хилалося до обрію, стояв Луі. Його світле волосся мерехтіло, ніби полум’я, а рухи були точними й легкими, як у людини, що народилася з мечем у руках. Він тренував солдатів, і кожен удар його клинка луною віддавався в серцях учнів. Побачивши друга, Луі одразу відірвався від занять і махнув рукою. — Привіт, Зейле! — його голос звучав радісно. — Як ти? Виглядаєш паршиво, друже. Зейл не відповів одразу. Він зупинився, опустив голову, і лише через кілька секунд заговорив низьким, майже зломленим голосом: — Луі, мені потрібна твоя допомога. — Я весь в увазі, — серйозно відповів він, відкинувши будь-яку жартівливість. — Через три місяці почнеться війна, — слова вирвалися з уст Зейла, мов вирок. — Люди йдуть на нас. Нам потрібна армія. Величезна. Сильна. Витривала. Я хочу, щоб ти тренував воїнів. Не шкодуй ні часу, ні сил. Луі застиг. Його усмішка згасла, і серце стиснулося від почутого. Він дивився на Зейла, і в його очах промайнула тінь страху — але вже за мить вона зникла, поступившись місцем рішучості. — Я зрозумів. — Він поклав руку на плече ельфа. — Два місяці. Два місяці і ти отримаєш десятки тисяч загартованих воїнів. Я особисто подбаю про це. Буде виконано в найкращому вигляді, Ваша Величносте. У цей момент у серці Зейла спалахнув маленький вогник надії. Він злегка усміхнувся, хоч усмішка була втомленою. — Дякую, Луі. — Він уже збирався йти, та раптом зупинився. — І ще... подбай, щоб особистий охоронець Дезарії був готовий до всього. Я хочу, щоб вона була захищена, навіть якщо весь світ упаде. Луі приклав руку до серця й урочисто вимовив: — Як вам завгодно, Ваша Величносте. Я обіцяю, вона буде в безпеці. — Я буду дуже вдячний, — тихо відповів Зейл. І в його очах блиснув відблиск майбутньої бурі, яка вже наближалася до стін Астравелю.