Розділ 10

— Де... це я?.. — ледве чутно прошепотіла Дезарія, і власний голос віддався глухим відлунням, ніби ліс повторив її слова. Вона стояла сама серед дерев. Небо над головою було не блакитним і не темним — воно було білим, безжально-білим, немов світом керував один нескінченний сніговий покрив. Туман обліплював землю, повз по ногах і піднімався вгору, затуляючи обрій. Він не був схожим на природний — він дихав, ворушився, стискав груди, наче живий. Дерева стояли мертві, голі. Але вони дивилися. З кожної гілки, з кожної тріщини на стовбурі світилися очі. Одні тьмяні й холодні, інші сяяли, мов світляки. Деякі очі мали маленькі білі крильця, тонкі й прозорі, як у ангелів. Вони ледь тремтіли, ніби хотіли злетіти, але залишалися прикутими до темного дерева. Аж раптом, сухий тріск. Дезарія здригнулася. Гілка хруснула під її ногою. Серце затріпотіло, наче намагалося вирватися. — Це... лише гілка, — видихнула вона, хоча її власні слова здалися чужими, розчиняючись у глухій порожнечі. Крок за кроком вона йшла крізь туман. Але чим далі йшла, тим більше відчувала, що не рухається з місця. Ліс замкнувся. Він не мав початку і кінця. І тоді вона побачила її. Серед білосніжних квітів сиділа темноволоса ельфійка. Її голос линув, немов зі снів: — О луно... явись нам знову... Дезарія завмерла. Незнайомка співала спиною до неї, і з кожною нотою квіти навколо колихалися, наче оживали. — І мов птаха, в небо лети... — продовжила вона. І раптом — тиша. Жодного подиху, жодного шелесту. — Я знаю, що ти тут, — прозвучало спокійно, але так холодно, що по спині пробігли мурашки. Дезарія відчула, як кров застигла у жилах. — Д-добрий день... — прошепотіла вона, голос тремтів. Незнайомка підвелася. Її рух був плавний, але неприродний, ніби вона не йшла, а ковзала по землі. Вона повернулася до Дезарії, і усміхнулася. Пов’язка на її очах була білою, наче свіжа тканина, що ховала таємницю. Легке, прозоре плаття спадало до землі, а на чолі світився півмісяць. На грудях — символ, схожий на палаючий знак. — Знаєш, хто я? — Н-ні... — голос Дезарії зірвався. — Я — Луна. Місячна Богиня. Від цих слів у Дезарії закрутилася голова. Вона миттю схилилася, відчуваючи, як невидимий тягар давить до землі. — Вибачте... я не впізнала вас! Богиня торкнулася її плеча. Її пальці були холодними, як крига, і водночас обпікали шкіру. — Підніми голову, дитя моє, — мовила вона, і в її голосі було водночас ніжність і наказ. Дезарія слухняно підняла очі. І побачила красу, що лякала. Чорне, мов ніч, волосся з білими прожилками спадало каскадом. Її босі ноги стояли на траві, і там, де вона торкалася землі, квіти розквітали й в’янули за мить. — Чому я тут?.. — прошепотіла Дезарія. — Бо я покликала тебе, — відповіла Луна, розвертаючись до білого, неймовірного дерева. Його стовбур сяяв блакитним світлом, а листя було таким білим, що аж ріжучим для очей. — Покликали?.. Навіщо? — На Астравель йде війна, — сказала вона рівно, наче про щось неминуче. — І ти маєш бути готова. — Так... Я знаю, — відповіла Дезарія і зітхнула. Луна підняла руку і поманила її до себе. Дезарія зробила кілька кроків — і опинилася поруч. Богиня провела пальцем по її чолі. Символ півмісяця спалахнув, ніби розпечене залізо, і в наступну мить вона відчула холодний поцілунок. Знак засяяв, потім розтанув, залишивши після себе лише відблиск світла. — Це благословення, — промовила Луна. — Воно захистить те, що ти бережеш понад усе, і захистить тебе саму. Дезарія схилилася ще нижче. — Дякую вам... Леді Луно. Богиня не відповіла. Вона лише сіла серед квітів, обернувшись спиною. — Тобі час прокидатися, — сказала вона. І світ потемнів. Дезарія різко відкрила очі. В її вухах досі звучав шепіт туману. — Сон... це був сон... — вона торкнулася чола. Ельфійка встала з ліжка і підійшла до дзеркала. У дзеркалі, однак, світився знак півмісяця. Тихий, м’який, але справжній. — Ні... не сон... Її пальці тремтіли, коли вона вирішила піти до Зейла, що б розказати те, що щойно трапилося. Важкі двері його кабінету скрипнули. — Увійдіть, — пролунало зсередини. Дезарія зайшла, і навіть у теплій кімнаті їй здалося холодно. — Привіт, Зейле, — сказала вона, сідаючи. — Привіт. Щось сталося? — його голос став серйозним. — Так... сталося. Він мовчки налив їй чаю, але очі уважно вивчали її обличчя. — Я слухаю. — Що ти знаєш про Місячну Богиню Луну? Зейл на мить завмер і задумався. — Вона... існує від початку часів. Таємна. Невидима. Її храми стоять скрізь, але сама вона нікому не являлася. Вона лише тінь у віках. Дезарія глибоко вдихнула. — А якщо я скажу, що бачила її?.. Його погляд загострився. — А ти дійсно бачила? — Так. І вона розповіла. Про очі на деревах. Про туман. Про біле дерево й квіти. Про її холодний поцілунок. Зейл слухав мовчки, але його пальці стискали чашку так, що вона ледь не тріснула. — Отже, в тебе є боже благословення... — він сказав це майже шепотом. «Тоді план по твоїй ж безпеці стає куди простішим» — подумав він про себе.