Розділ 11

Минуло кілька днів після тієї останньої, напруженої розмови між Дезарією та Зейлом. Час наче зупинився, але невблаганний відлік ішов: до вторгнення людей на Астравель залишалося два з половиною місяці. Луі щодня змушував лицарів тренуватися до знемоги, не шкодуючи ні себе, ні інших. Зейл також не дозволяв собі розслабитися — його очі палали холодним вогнем рішучості. Дезарія ж, стискаючи меч у тремтячих руках, уперто шліфувала свої навички, з кожним ударом намагаючись відігнати страх. Але саме тиша, надто вже бездоганна тиша, тривожила їх більше за все. Занадто спокійно. Занадто тихо перед бурею. І це мовчання лякало кожного, хто знав правду про майбутнє. Таємниця війни була відома лише небагатьом: Зейлу, Дезарії, Луі, команді Крилата Пентаграма, а також двом богиням — Аврорі та Луні. (Кишеньковий вимір Місячної Богині) — Луно... Ти справді наділила ту дівчину божим благословенням? — голос Аврори прозвучав гостро, хоч вона й сиділа, ніби безтурботна, на гілці дивного дерева з білістю снігу листям і небесно-голубим стовбуром. Луна ж, оточена пелюстками квітів і роями легких, прозорих метеликів, посміхалася так спокійно, ніби все у світі було в гармонії. — А чому б і ні? — її пальці грайливо торкнулися крилець метелика. — Вона та, хто зможе змінити хід великої битви. І, зрештою, не тобі мене судити, Авроро. — її погляд за пов'язкою глянув на подругу. — Ти ж сама наказала Крилатій Пентаграмі допомогти Астравелю. Аврора зітхнула — важко, проте не сердито. Усередині вона прекрасно знала: так, вона також допомагає смертним. Хоча зовсім не зобов’язана. Легка втома накрила її, і вона лягла на товсту гілку дерева, вдивляючись у мерехтливе, сяюче крізь листя світло. — Знаю... — пробурмотіла вона, простягаючи руку, на яку обережно сів метелик. — У тебе тут справді чудово. Кишенькові виміри — річ незамінна. — А ти мене так і не покликала до себе... — Луна ніжно посадила метелика на квітку, і пелюстки одразу розкрилися, спалахнувши м’яким світлом. — До мене ти ходиш, мов додому, а от я в тебе... майже чужа. Напевно, твій вимір уже зовсім інший. — Насправді він майже не змінився, — тихо відповіла Аврора, зісковзуючи з гілки й плавно приземляючись біля Луни. — Палац залишився тим самим. Лише подвір’я трохи інакше тепер. Луна посміхнулася, але в її усмішці крилося щось приховане — наче тінь смутку. — То що ж, не запросиш свою дорогу подругу хоча б на чашку чаю? — її дотик оживив ще одну квітку, змусивши її розквітнути на очах. Аврора легким рухом створила сяюче запрошення, що зависло між ними в повітрі. — Через кілька днів. Без цього тебе не пропустять. Не загуби, Луно. — Звісно... — Луна прийняла його, іскри магії ковзнули по її долоні. — Щиро вдячна, Велика Провіднице Авроро. — А я чекатиму тебе з нетерпінням, Місячна Богине Луно. — Аврора клацнула пальцями і її силует розтанув у повітрі, немов і не існував. (Астравель, королівський палац) — Чому?! — крик Дезарії розрізав тишу, її рука з силою вдарила по дубовому столу, за яким сидів Зейл. Його погляд залишався холодним і непохитним. — Бо я не можу дозволити цього. Це занадто небезпечно для тебе, Дейзі. — Я маю брати участь у битві за Астравель! — її голос тремтів, але не від страху, а від розпачу й жаги довести свою силу. Зейл прикрив очі, маскуючи втому й біль, що закарбувалися на його обличчі. — Дейзі... я ніколи не перечив тобі, але цього разу мушу. — А я не можу сидіти склавши руки, поки інші проливатимуть кров за наше життя! — вона вже не кричала, а тихо й уперто говорила, сівши на диван навпроти. Її очі сяяли. — Я не сама: зі мною буде Фелікс. І ще... — вона на мить приклала руку до серця. — У мене є боже благословення. Я можу за себе постояти. Повітря між ними стало важким, як перед грозою. Зейл мовчав. Секунду. Дві. Двадцять. І лише коли тиша стала нестерпною, він видихнув, наче змирившись із власним безсиллям. — Добре... Я не можу тобі відмовити. Його слова були тихими, але в них відчувався прихований біль. Дезарія ж підскочила з дивану, ніби спалахнула полум’ям радості. Вона кинулася до Зейла, обійняла його так міцно, що він відчув тепло її серця, і вже за мить вискочила з кабінету. — Дякую! — її голос луною рознісся коридором, і двері зачинилися за нею. А Зейл залишився сидіти наодинці, відчуваючи, як його серце шалено калатає від несподіваних обіймів. Він торкнувся місця, де ще секунду тому була її долоня, і ледве чутно прошепотів: — Маніпуляторка... — але в куточках його губ з’явилася тепла усмішка.