Розділ 12

— Трохи лівіше! Ні-ні, правіше! — Дезарія кричала, ніби диригентка великого оркестру, її руки вирізали повітря широкими, рішучими рухами. — Ось так! Так, саме так, чудово! Кілька магів, мов послушні тіні, опустили велетенські столи й масивні колони, які м’яко скользнули по мармуровій підлозі та встали на місця наче вирізані для цієї миті. — Пані Дезаріє, а це куди? — один із стражів-демонів, міцний як броня, тримав у руках вазу з квітами. Він виглядав незграбно біля тендітної ельфійки: величезні плечі, суворе обличчя, і дбайливі пальці, що тріпотіли від легкого хвилювання. Дезарія обернулася до нього, її темне волосся блиснуло, як вуаль у променях ранкового сонця. Вона взяла вазу зі спокійною рішучістю і поставила її на стіл так, ніби це була кульмінація церемонії. Навіть найменша квітка в цих вазах ніби дихала особливим запахом — солодким, але трохи гіркуватим, мов спогад. — Мені потрібно відлучитися, — промовила вона поспіхом, і кожне слово злегка тремтіло, бо серце її билося швидше. — Великі вази біля трону, малі — на столи. Фігури сонця повісьте на стелю — нехай вони здіймаються над головами гостей. Я повернусь через кілька хвилин! — після цього Дезарія вже бігла до головних воріт палацу, її сукня розвівалася мов крила. За кілька днів мав відбутися Великий Празник Сонця — святкування, яке астравельці шанували щороку. Усе місто здавалося натхненим: вулиці перетворилися на галереї — малюнки, гірлянди, дерев’яні фігурки сонця на фасадах будинків. А в палаці приготування йшли з тією самою, але величнішою любов’ю: тисячі ліхтарів, розкішні вази, що вміщували рідкісні сонце-квіти, котрі розквітали лише під час свята і мерехтіли золотом, мов крихти спогадів. — Так-так, дякую! — Дезарія прийняла коробки від служниці, затримавши руку на мить, ніби відчуваючи вагу не лише коробки, але й відповідальності. — Думаю, цього буде досить. Служниця ввічливо кивнула й попрямувала іншим коридором, а ельфійка, обережно охопивши коробку з сонце-квітами, крокувала назад до тронної зали. Її кроки звучали тихо на мармурі — кожен звук наповнював простір очікуванням. — Доброго ранку, пані Дезаріє! — почувся знайомий, тихий голос. Арло, ще один страж-демон, стояв поруч, його очі відбивали ввічливу повагу. — Доброго, Арло, — відповіла йому Дезарія, і в її голосі з’явилася стара дружня нотка, яка вмить розвіяла трохи напруги. Вона поспішала до тронної зали, котра бурлила від роботи слуг і майстрів декорацій. Раптом на її шляху з’явився Луі — він ішов, наче щойно вийшов із кабінету радників, з ноткою втоми і усмішкою, що здавалася одночасно жартівливою й доброзичливою. — Оце так зустріч! Привіт, Дезаріє! — Луі помахав рукою, підходячи ближче, його очі світились веселістю. — Луі? Привіт! — Дезарія відповіла усмішкою, яка розгорталася повільно, як квітка під промінням. — Чому ти носиш коробки? Давай я віднесу. Не добре змушувати дівчину тягати важке, — він вже простягнув руки і взяв коробку. Жест був такий простий, але в ньому була турбота, що зігрівала. — Ого, відколи ти став таким джентльменом? — Дезарія розсміялася, і з її сміху витікла легкість, яка на мить відсіяла кіптява тривог. — Ой, та ну тебе, — дружелюбно буркнув він, і в їхньому обміні почувалася підтримка, що витягувала з буденності. Прибувши до тронної зали, Луі поставив коробки на стіл. Легка розмова про останні приготування плавно перетекла в обмін дрібними жартами, потім — в короткий перелік деталей свята. Потім він пішов своїми справами, а Дезарія залишилася, дивлячись, як світло грає на позолочених краях трону. Вечір. Кабінет Зейла був обгороджений тінями, що падали від свічок. Їхнє мерехтіння створювало відчуття, ніби стіни живуть своїм власним, тихим ритмом. Зейл подав чай Дезарії, яка сиділа навпроти, її обличчя було втомленим — але не від праці, а від важкої думки, що не давала спокою її серцю. — То кажеш, все майже готове до свята? — запитав Зейл, його голос був спокійним, але кожне слово несло в собі турботу. Він наливав чай, пар піднімався і зникав. — Так... — вона видихнула довго й важко. В її очах з’явилося щось, що не дозволяло посміхатись: страх, провина, немов важкий камінь. — Виглядаєш паршиво. Щось трапилося? — запитав ельф, турбуючись про стан Дезарії. — Скоро буде війна, а астравельці, нічого не підозрюючи, готуються до свята, як і кожного року. Я не можу дивитися їм в очі й говорити, що все буде добре... — її голос тремтів, і вона схилила голову на його плече, закривши очі. Секунди мовчання огорнули кімнату. Зейл, який зазвичай був врівноваженим, відчув, як його серце стиснулося. Несподіваний жест змусив його руку тремтіти. Він ласкаво провів долонею по її волоссю, відчуваючи щемливу ніжність, що розпливалася по ньому. — Ей, ти чого? — промовив м’яко. — Все буде добре. Ми дамо відсіч. Я подбаю, щоб ти не думала про найгірше в найближчі дні. Думай про свято, що настане через кілька днів, — його погляд був твердим, але в ньому горіла теплота. — Гаразд? Вона підняла очі, і в тій миті посмішка, яка промайнула, була ніби перший промінь після довгої ночі. — Гаразд, — відповіла вона тихо, але в голосі чути було рішучість. (Окраїни земель магів) Тут, далеко від тронів і свят, атмосфера була інша: метал і пил, механічний гул надавав кожному слову гостроти. — Ну що, є новини про плани вашого короля? — чоловік людської раси, одягнений у бронежилет, із пістолетом у руках, говорив холодно, очі його блищали напругою. — Ні, поки немає, — відповів маг, голос його тремтів, як струна під напругою. Чоловік покрутив пістолет у пальцях, ніби в його дотику була загроза, яка могла обірвати усе. — Не забувай, що я можу й убити тебе. Наш президент не давав наказу зберігати твоє життя, — він сказав це холодно, але потім зітхнув і засукав зброю, ніби на мить жалів пристрасть до жорстокості. — З-звісно! — маг прошепотів, ледь чутно. — Ти сам захотів працювати з нами. Ти даєш інформацію — ми гарантуємо життя після війни. Так? — слова звучали як угода, що могла бути підписана кров’ю. — Так-так! — маг усміхнувся нервово, і цей сміх був більше страхом, ніж надією. Чоловік заліз у механічну машину із крилами і її металічний скрегіт відлунював по лісу. Вони злетіли, залишивши за собою лише слід у хмарах. Маг дивився їм услід, голосно вдарив кулаком по дереву від безсилля. — Чорт! — він промовив. — Я не можу дістати інформацію зараз... — він підняв голову до неба, губи його скривилися в хитрій посмішці. — Думай, Орте! Ти ж радник Його Величності... Точно! — і серед смутку та страху на його обличчі засяяв план, якого раніше не було. — План вже є... Ха-ха! — його сміх загубився в гаю, але в повітрі відчувався початок чогось великого і невідворотного.