Розділ 13

— Ваша Величносте… ось ваша корона! — покоївка-фея, обережно тримала на долонях золотий символ влади. Вона подала корону так, ніби це була не річ із золота, а сама доля, що чекала на голову свого законного господаря. Зейл, не кажучи жодного зайвого слова, повільно взяв корону і зосереджено надів її на голову. Мить тягнулася вічністю. Темно-сині штани, білосніжна сорочка з високим коміром та довгий плащ того ж глибокого кольору ідеально гармоніювали між собою. У світлі свічок його одяг здавався ще більш величним — мов нічне небо, прикрашене сяйвом зірок. Золотий кулон і браслет, подарований йому Дезарією, виблискували теплим сяйвом, немов оберігали його від злих сил. — Дякую вам, — його голос прозвучав низько й урочисто. — Мені час. Він кинув короткий, але уважний погляд на двох покоївок — фею та ельфійку, і, розвернувшись, залишив свою кімнату. Коридори палацу зустріли його звичною тишею. Столиці імперії, радники, війни — усе це було гомінким і метушливим, але коридори його покоїв залишались недоторканим острівцем спокою. Він не терпів шуму біля своєї кімнати. Тиша допомагала зосередитись, впорядкувати думки. Для прикладу, зосередитися на розповіді Дезарії про те, як пройшов її день. Хм!... Отож, Зейл любив тишу, бо саме в ній міг чути себе і тих, хто був йому найдорожчим. Сьогодні ж його шлях лежав до залу переговорів. Там на нього чекали ті, кому він мав сповістити страшну правду — початок лиха. Лиха, яке вже котилося темною хвилею на їхній світ. Він зупинився перед масивними дверима з чорного дерева, прикрашеними срібними візерунками. Глибоко зітхнув і обома руками розчинив їх. Усі погляди враз звернулися на нього. Перше, що він побачив — це Дезарія. Вона сиділа за довгим столом поруч із радниками, тримаючи в руках тонке перо. Її темне волосся сяяло в золотавому світлі люстр, а погляд був спокійний і водночас уважний. Біля неї — Луі, вірний друг і соратник. Навпроти сидів старий маг Орф, чиї очі, здавалося, бачили більше, ніж він хотів показати. Далі — герцоги кланів, усі суворі й зосереджені. За вікном дощ невпинно бився в скло, ніби світ сам оплакував майбутні події. Вітер завивав у щілинах, а камін кидав на стіни м’які відблиски вогню. Люстри висіли під стелею, сяючи, мов розсипані самоцвіти. Атмосфера була напруженою, майже траурною. Зейл, величний і холодний, як завжди, привітався та зайняв своє місце на чолі столу. — Що ж… почнемо, — його голос змусив усіх завмерти. — Чи є новини з Астравелю? У залі запанувала коротка пауза. Дехто схилив голову, обмірковуючи слова. — Хм… — раптом промовив герцог Бланш. — нещодавно було зруйновано шахти. Здається, навмисне. Саме ті, що постачали руду для зброї. Зейл ледь помітно примружився. — Он воно як… Усередині ж його думки вирували: «Хитрий крок ворога. Якщо немає руди — немає й зброї. А без зброї ми станемо беззахисними. Але… вони ще не знають, що я вже випередив їх. Ворог вважає нас слабкими, а ми зустрінемо їх сильнішими, ніж будь-коли». Він розправив плечі й повільно сказав уголос: — Це не стане для нас проблемою. Усе вже під моїм контролем. Його слова були, наче удар дзвону. Обличчя радників одразу осяяло полегшенням. Напруга спала, і лише Орф сидів кам’яний і похмурий. Його губи стиснулись у тонку лінію, очі блиснули злістю. Зейл, уважно спостерігаючи, перевів на нього гострий погляд. — Щось не так, Орфе? Маг здригнувся. Його руки злегка тремтіли. — Н-ні, Ваша Величносте! — він поспішив відповісти, викрививши усмішку. — Навпаки… я радий, що зруйнована шахта не стане нам на заваді! Зейл кинув швидкий, мов лезо, погляд на Луі. І обоє зрозуміли одне й те саме: Орф небезпечний. Він зрадник. І Зейл був упевнений у цьому, як у власному серці. — Завтра ввечері, — урочисто промовив він, відводячи очі від мага, — я повідомлю народу, що через два місяці нас чекає війна. Дезарія одразу відкрила блокнот і перо в її руках ковзнуло по сторінках. — Звісно, Ваша Величносте, — спокійно відповіла вона. — Я подбаю про все: організацію сцени, сповіщення народу, урочистість самої промови. — Вельми вдячний, Дезаріє Велеріс, — Зейл на мить дозволив собі легку усмішку. Їхня формальність була жартом, маленькою грою, зрозумілою лише їм. У цьому жарті було щось тепле, приховане від інших. Збори тривали ще довго. Коли ж радники розійшлися, залишились тільки троє: Дезарія, Зейл і Луі. — Зейле, давай підемо до бару, — раптом запропонував Луі, розминаючи плечі. — День був важкий, треба трохи розслабитися! — Я не проти, — кивнув король, а потім перевів погляд на Дезарію. — Дейзі, приєднаєшся до нас? Потім можемо прогулятися містом, — він дивився на неї з надією на те що вона погодиться. Дівчина усміхнулася. — Із задоволенням. (Учора ввечері) — Луі, ти ж мій друг? — несподівано спитав Зейл, уважно дивлячись на блондина. — Ох, починається… — закотив очі той. — Що ти задумав? — Завтра, після переговорів, ти маєш запитати мене, чи не хочу я піти з тобою в бар. Луі витріщився на нього так, ніби той з’їхав з глузду. — Ти серйозно? — Абсолютно, — твердо відповів Зейл. Настала пауза. Потім він зітхнув і тихо додав: — Я просто хочу, щоб Дезарія пішла з нами. І… щоб ми прогулялися вночі разом. Усмішка розпливлася на обличчі Луі. — Та ну! Нарешті! Я вже думав, що постарію, а ти так і не зізнаєшся собі, що кохаєш її. Сміх, і… удар по потилиці. — Не перегинай, дурню, — Зейл теж не втримав усмішки. — То допоможеш? — Звісно! — зухвало підморгнув Луі. — Але пам’ятай, я буду свідком на весіллі! Другий удар по потилиці — ще сильніший. (Сьогодні. Бар "Біла Кішка") Сміх, жарти, келихи. — А ще пам’ятаю, як Зейл упав під час нашого поєдинку! — гучно вигукнув Луі. — Було, — тільки й промовив Зейл, злегка почервонівши. Він майже не пив, тому швидко хмелів. — Хотіла би я на це поглянути, — розсміялася Дезарія, трохи розчервоніла від вина. — Луі, тобі хіба не час? — раптом спитав Зейл дивлячись на наручний годинник. — Точно! Моя люба дружина казала бути вдома до вечора! До зустрічі! — добавив він і поспішаюче пішов. — Передавай Маргарет вітання! — крикнула йому вслід Дезарія. Вечір закінчився прогулянкою. Вулиці міста сяяли вогниками, але найяскравішим сяйвом був місяць, що піднімався високо над дахами. На пагорбі, де шум міста залишався далеко позаду, вони вдвох зупинилися. Зейл і Дезарія сіли на траву. Вона дивилась на місяць. Він — на неї. — Гарний сьогодні місяць, — прошепотіла вона. — Ти гарніша, — відповів він так щиро, що сам відвів очі на небо. Дезарія відчула, як серце шалено забилося, щоки запалали. Вона зустріла його погляд і завмерла на місці. — Набагато гарніша за місяць і всі зорі, що колись сяяли над цим світом, — його голос став теплим, майже ніжним. Вона не витримала. — Що ти… що ти хочеш сказати цим? Мить тиші. І раптом — обійми. Теплі, щирі та несподівані. — Я кохаю тебе, Дейзі, — прошепотів він. — Я віддам тобі все. Я подарую тобі весь світ. Змушу всіх схилити голови перед тобою. Чи дозволиш ти моєму серцю належати лише тобі? Кохати тільки тебе?