Розділ 14

Серце Дезарії билося так шалено, що кожен удар луною віддавався у вухах, розривав її груди зсередини. Вона відчувала, що ось-ось втратить контроль над собою. Щоки горіли полум’ям, немов хтось розпалив у її крові вогонь, і навіть прохолодний нічний вітер не міг його загасити. Легкий туман від вина пульсував у венах, змушував думки літати, проте дивним чином усе було кристально ясним. У животі все переверталося догори дриґом: то злітало в небо, то падало каменем униз. Паніка й щастя, страх і надія спліталися у химерний вузол. Що сказати? Як поводитися? Що робити, коли життя змінюється назавжди всього одним словом? Затремтівши всім тілом, Дезарія простягнула руки й обійняла Зейла. Її пальці судомно стискали його одяг, ніби вона боялася, що він зникне, розтане у темряві ночі, якщо хоч на мить його відпустить. Вона пригорнулася щокою до його плеча, вдихаючи його запах — запах тепла, сили й безпеки. Ці обійми були не просто дотиком — це була сповідь, крик душі, її мовчазна згода. Вони сиділи так кілька хвилин, занурені у тишу, де навіть нічний вітер здавався чужаком. Час розчинився. Дезарія мовчала, губи тремтіли, ніби боялися вимовити зайве. Зейл же боявся навіть дихати, щоб не порушити крихкий момент, який здавався йому святинею. — Зейле… — її голос нарешті пролунав, тихий, мов подих, але в ньому тремтіла вся глибина її серця. — Я хочу бути з тобою… Я теж… кохаю тебе, — слова зірвалися з її вуст, і вона тут же сховала обличчя, яке палало від сорому й щастя. Холодний нічний вітер різав тишу, здіймаючи пасма її волосся, але ні він, ні темрява не могли охолодити тепла, що розгорялося між ними. Серце Зейла билося не менш шалено, ніж її. Він жадав її поцілунку так сильно, що ледве витримував. Кожен подих, кожен рух наближав його до межі. Але він зупинив себе, подивився на неї й майже благаючи прошепотів: — Дозволь мені поцілувати тебе… Прошу… І тоді Дезарія усміхнулася крізь сльози, зібравши в собі всю сміливість, і схилилася до нього першою. Її губи торкнулися його губ — ніжно, боязко, але водночас відчайдушно. Очі Зейла розширилися від несподіванки, та вже за мить він м’яко пригорнув її за талію й відповів на цей поцілунок. Це був поцілунок, у якому сховалися і клятви, і надії, і весь біль, і вся любов. Його щастю не було меж. Здавалося, ніби світ навколо розчинився, залишивши лише їх двох під безкрайнім небом, де зорі спостерігали мовчки, немов благословляли їхнє кохання. Пів години вони провели у розмовах і сміху, вкорочуючи вічність до мить, але водночас розтягуючи кожну секунду, щоб не відпускати її. Коли ж Дезарія почала тремтіти від холоду, Зейл, не вагаючись, зняв із себе плащ і ніжно вкрив її ним, як найцінніший скарб, укутуючи, немов боявся, що вона зникне разом із нічним вітром. Згодом, коли зоряне небо вже ледь помітно втрачало свою темряву, вони повільно рушили до палацу. Кроки їхні були тихі, але серця билися голосніше за все на світі. Провівши Дезарію до її покоїв, Зейл схилився і ніжно торкнувся губами її чола, ніби ставив печатку на обітниці. — Солодких снів, Дейзі, — сказав він тихо, з лагідною усмішкою, і помахав рукою. — Солодких снів… — відповіла вона ледь чутно, серце її ще довго не могло заспокоїтися. Але тієї ночі ні він, ні вона так і не заснули. (Ранок. Кімната Дезарії) — Пані Дезаріє, міс Маргарет щойно прибула! — голос покоївки пролунав занадто гучно для ранкової тиші. Ельфійка повільно відвернулася від столу, де на тарелі ще парувало печиво, а в чашках холонув чай. Її обличчя було задумливим, у погляді читалася безсонна ніч. — Чудово. Накажи охороні провести її сюди, — відповіла вона рівним голосом, хоча в душі все ще вирувало вчорашнє. За кілька хвилин двері відчинилися, і в покої увійшла Маргарет. Її світло-зелене коротке волосся відбивало вранішні промені, а рожеві очі сяяли добротою. Дівчата сіли за стіл, і Дезарія повільно налила чай у чашки. Тиша повисла між ними, важка й очікувальна. — Маргарет… — нарешті зважилася ельфійка, стискаючи чашку так, що та ледь не тріснула. — Мені потрібна твоя допомога. — Щось сталося? — подруга відклала чашку й пильно подивилася їй у вічі. Дезарія зітхнула й зустріла цей уважний, теплий погляд. — Так… — прошепотіла вона, й у її очах відбилися сумніви, тривога й водночас щось нове, свіже. Маргарет, відчувши її стан, підвелася й сіла поруч, обійнявши подругу. — Ти можеш виговоритися мені, Дейзі. Я завжди з тобою, — промовила вона, лагідно погладжуючи її волосся. Від цього простого дотику Дезарія відчула, як напруга трохи відступає. — Зейл… він… — Тільки не кажи, що він образив тебе! — перебила Маргарет, і в її очах спалахнув вогонь рішучості. — Ні, ні, зовсім ні… — поспішно похитала головою Дезарія. — Тоді що ж сталося? — Вчора вночі… він зізнався мені в коханні. А я… я відповіла йому взаємністю. І… я поцілувала його, — слова прозвучали тихо, але в повітрі повисла електрична напруга. Її щоки залилися червоним, і вона відвела погляд. Маргарет широко розплющила очі, а потім засміялася від щастя, плескаючи в долоні. — Це ж чудово! Я безмежно рада за тебе, подруго! — вигукнула вона й міцно обійняла Дезарію. — Так, це чудово, але… я не знаю, як поводитися з ним тепер… — зізналася та, ховаючи погляд. Маргарет усміхнулася з тією мудрістю, яку дає досвід. — Люба моя, я можу дати тобі кілька порад. Усе ж таки я заміжня жінка, — жартівливо підморгнула вона. — Тобі пощастило… У вас із Луі все так просто, — сумно прошепотіла Дезарія. — Ні, з самого початку все було зовсім не просто, — похитала головою Маргарет. — Він добивався мене мов шалений, і я довго тримала його на відстані. Коли ж нарешті відповіла взаємністю, то перші місяці були такими незграбними й ніяковими. Я соромилася показувати свої почуття, тому це робив він. Але потім… я навчилася відкриватися, — вона стиснула руку подруги. — І ти зможеш. Не турбуйся, Дейзі, усе буде добре. Дезарія замовкла, обдумуючи почуте. Вона вперше чула від Маргарет про її історію з Луі, і це додало їй сил. — Дякую тобі, Маргарет… — Завжди, люба. Завжди, — з усмішкою відповіла та.