Розділ 15

(Вечір) — Ваша Величносте, але цей кулон зовсім не личить до вашого величного вбрання… — голос покоївки тремтів, у ньому відчувалася невпевненість. Вона обережно простягнула срібний кулон із витонченою трояндою, серце якої пронизував тонкий меч. — Одягніть краще цей. — Я не зніму його, — холодно і водночас з відтінком болю промовив Зейл, стиснувши в пальцях золотий кулон, що вже давно став частиною його самого. Покоївка зітхнула, розуміючи, що марно сперечатися: — Гаразд… Як ви забажаєте, Ваша Величносте, — вона низько вклонилася і, опустивши голову, швидко пішла. Зейл лишився сам. Його пальці тремтіли, стискаючи кулон у формі сонця, теплий від дотиків. Ця прикраса була останнім подарунком матері. Його матері, яка залишила цей світ, коли йому було всього вісім. Перед смертю вона поклала кулон йому на долоню і прошепотіла слова, які досі лунали в пам’яті, мов ніж у серці: «Носи його завжди, він оберігатиме тебе…» Відтоді все змінилося. Батько, Ноар, зламався після втрати коханої й відвернувся від сина. Йому не було діла до хлопчика, який ріс серед інших ельфів та істот палацу, але почувався завжди самотнім. Якби не Дезарія та Луі — його єдина опора, — він, можливо, давно здався б долі. Коридори палацу були занурені у тишу, холодну й урочисту, немов саме каміння вело свою власну вічну молитву. Тут панувало головне правило — мовчання. Лише кроки Зейла відлунювали у темряві, нагадуючи про його самотність. І раптом, серед цього гнітючого спокою, він побачив знайому постать. Дезарія йшла швидким кроком, її фіолетове плаття колихалося, наче тінь у світлі факелів. Зейл навіть не помітив, як на його губах розцвіла усмішка. — Дейзі, привіт, — голос його потеплішав, коли він підійшов ближче. Вона здригнулася, почувши знайомий голос, і розквітла у відповідь: — Зейле! — її усмішка світилася, мов місячне сяйво серед ночі. — Ти кудись поспішаєш? — він узяв її долоню і легенько торкнувся її губами, нахилившись так, що серце ельфійки шалено закалатало. Дезарія зніяковіла, щоки спалахнули рожевим, а голос став тремтливим: — А… так. Їду до батьківського дому. — Вона заплутано махнула головою, намагаючись зібрати думки. — Потрібно ж хоч колись навідуватися до них, — додала вже впевненіше, намагаючись приховати хвилювання. Зейл глибоко подивився їй в очі, наче намагався вчитатися у саму душу: — Звісно… Тільки не забудь узяти Фелікса. І так, — він усміхнувся краєм вуст, — навіть у домі герцога з тобою може трапитися небезпека. Ельфійка не втрималася і розсміялася, її сміх був дзвінким і чистим, мов весняний струмок: — Добре, добре. Він поїде зі мною! Але мені вже час. Удачі, Зейле. Вона хотіла піти, та Зейл, не втримавшись, обережно схопив її за руку й притягнув у м’які, теплі обійми. — Гарної дороги, міледі, — прошепотів він і пішов, залишивши її стояти на місці з шалено калатаючим серцем. Дезарія ще кілька секунд стояла нерухомо, відчуваючи тепло його рук на своїй шкірі. Вперше він так відкрито показав почуття. Вперше він більше не ховався за холодною маскою. Її думки розвіяв знайомий голос: — Пані Дезаріє? Ви щось шукаєте? — це був Фелікс, що підійшов непомітно. — А?.. Ні. Все гаразд, — вона поспіхом поправила своє вбрання, щоб сховати розгубленість. Фелікс, як завжди, поправив окуляри і відкусив шмат печива. — Ну тоді ходімо. Карета, напевно, вже чекає. Їхні кроки відлунювали у коридорах. Дезарія йшла швидко, намагаючись заглушити думки, що плуталися в голові. А Фелікс лише знизав плечима, спокійно доїв печиво й попрямував за нею. Карета, прикрашена гербом королівської сім'ї чекала біля парадного входу. Фелікс чемно відчинив двері: — Прошу, моя пані, — його посмішка була такою ж спокійною й незмінною, як завжди. — Дякую, — відповіла Дезарія, сідаючи всередину. Година дороги — і ось уже перед ними постали високі ворота родового маєтку Велерісів. Кам’яний особняк у сяйві місяця здавався ще холоднішим, ніж у спогадах. Дезарія зупинилася, подивилася на нього й гірко зітхнула. Їй зовсім не хотілося бачити батька чи мачуху. Вона приїхала сюди лише заради однієї людини — брата Анло. — Леді Дезаріє, вітаю вас удома, — урочисто промовив дворецький. Ельфійка ковзнула по ньому байдужим поглядом: — Це більше не мій дім, — холодно відрізала вона й пішла далі. Фелікс ішов мовчки, наче тінь. Дезарія зупинилася лише біля дверей до маленької кімнати, звідки почувся дзвінкий голос: — Ввійдіть! Дівчина розчинила двері — і її серце зігрілося. Маленький Анло, всього лише восьмирічний хлопчик, підскочив із-за столу, де сидів над книжками, й кинувся до сестри. — Дейзі! Моя Дейзі приїхала! Вона підхопила його на руки й міцно обійняла, відчуваючи, як серце розтануло. Вони сміялися, гралися, малювали разом, і час на мить перестав існувати. — Сестричко, ти надовго? — спитав він із надією. — На жаль, ні… Лише до ранку. Але я залишуся на ніч, — ніжно відповіла вона. Хлопчик засмутився, але кивнув. Йому було достатньо того, що вона тут. — Я іду привітаюсь з батьком, гаразд? — вона встала на ноги і погладила брата по голові. — Гаразд! — відповів хлопчик. Дезарія, зітхнувши, пішла до кабінету батька. Вона стояла перед великими білими дверима, ніби перед величезною стіною, що відділяла її від минулого. Дезарія кілька хвилин вагалася: рука тремтіла на золотій ручці. Усередині було тихо, надто тихо, і ця тиша гнітила. Зібравши в собі силу, дівчина різко вдихнула й нарешті відчинила двері. Кабінет герцога Велеріса був залитий теплим світлом від високих вікон. Повітря тут пахло чорнилом, старими книгами й терпкими травами, які він завжди тримав у скриньках. За масивним столом, заваленим паперами та сувоями, сидів чоловік. Його постать здавалася холодною і відстороненою, немов він був частиною цього кабінету, а не живою людиною. Герцог підняв голову й, знімаючи окуляри, вдивився в обличчя доньки. — Дезаріє? — його голос був здивованим, але не теплим. — Мені казали, що ти приїхала. Він відклав папери вбік, мов те, що робив, було набагато важливішим за зустріч із нею. — Приїхала, — коротко відповіла вона, повільно підходячи ближче. — А ви не раді? Чоловік зітхнув, наче це питання його втомило. — Як доїхала? — він вказав рукою на диван збоку, пропонуючи сісти. — Чудово, — кинула вона сухо, залишаючись стояти. Між ними зависла тиша. Вона була гіркою й важкою, як несказані слова, що роками накопичувалися між батьком і донькою. — Дезаріє, — нарешті озвався він, нахмуривши брови, — перестань поводитися як маленька. У її очах спалахнув вогонь. — Я прийшла побачити Анло, а не щоб говорити зі зрадником. Герцог завмер, його щелепи стиснулися, але голос залишався рівним: — Тоді чому зайшла до мого кабінету? — Для "галочки". Сказати "привіт". — Сказала? — Угу, — вона кивнула головою, губи її скривилися в саркастичній посмішці. — Маму побачити не хочеш? — в його голосі бриніло щось схоже на докір. Її серце стислося від болю, але вона не дозволила собі зламатися. — Вона мені не мати. Моя мама — та, якій ти зрадив із цією... — вона різко вдихнула, зупинилася на мить, стримуючи тремтіння в голосі, і додала з гіркою посмішкою: — з нею. Перед очима промайнула пам’ять: вона, ще маленька дівчинка, сидить у своїй кімнаті, а в коридорах лунають материнські крики та батькові накази. А потім — тиша. Тиша й відсутність. Її мати зникла, розчинилася в далекому світі, залишивши тільки біль і холод. Герцог відвів погляд, ніби його вдарили. На мить він здавався не владним чоловіком, а просто винним батьком. Але він швидко знову натягнув маску байдужості. — Добре. Якщо так, тоді йди до Анло. Його голос був рівним, але слова різали по живому, мов він відмовлявся від неї, наче від небажаної тіні минулого. Дезарія відчула, як у грудях знову підіймається хвиля гніву, але вона проковтнула її. Не дала йому перемогти. — Бувай, — холодно промовила вона й, не дочекавшись відповіді, рішуче розвернулася. Двері зачинилися за нею з глухим стуком. Дівчина зупинилася в коридорі, сперлася на стіну й нарешті дозволила собі важко видихнути. В очах з’явився блиск, але вона швидко витерла сльози. Коли вона нарешті вийшла, то зрозуміла: цей дім так і залишиться чужим. Для неї існував лише брат. (В цей же час) На площі Астравелю лунав голос Зейла. Його слова котилися натовпом, мов хвиля: — Астравельці! Я тут, щоб привітати вас із завтрашнім Святом Сонця! Натовп радів, викрикував, плескав. Але обличчя Зейла раптом змінилося. — Та серед світла є й тінь… — його голос став глибшим, важчим. — Через два місяці на Астравель рушать люди. Війною. Мовчанка впала на площу, мов чорна завіса. Перелякані очі, схвильовані голоси, питання без відповідей… І тоді Зейл підняв руку: — Але ми не здамося! Нас більше. Ми сильніші! — його слова різали тишу, мов блискавка. — За Астравель! — мовив він, прикладаючи руку до серця. Кілька секунд було тихо. І раптом, немов грім серед ясного неба, площа вибухнула криками: — За Астравель!!! Їхні голоси піднялися до неба, сповнені віри, сили й відваги.