Розділ 16

По обіді, коли тепле світло сонця вже лягало на вежі палацу, Дезарія повернулася до палацу. Повітря було тихе, майже нерухоме, і здавалось, навіть вітер затамував подих, чекаючи її приходу. Вона ступала швидко, хоч і відчувала втому. Її плаття трохи змахувало пилюку з доріжки, а на плечах відчувалася приємна прохолода від легкого вітру. Вона повернулася вчасно. Без неї все застигло, як у тумані. Слуги метушилися, не знаючи, що робити далі. Свято Сонця, головна подія року, зависло на межі безладу. Варто було їй лише ступити на подвір’я — і всі зітхнули з полегшенням, немов після довгої грози нарешті виглянуло сонце. — Пані Дезаріє! — вигукнула служниця, ледве не впустивши піднос із квітами. — Я вже тут, — коротко відповіла вона, спокійно, але в голосі бриніла сталь. Вона одразу взяла кермо у свої руки. — Розставте ліхтарі рівніше, ці стрічки — надто низько, а столи нехай прикрасять фіолетовими пелюстками. І не забудьте про сцену — вона має сяяти, як саме сонце! Її голос лунав владно, проте в очах світилася м’якість. Залишалося всього кілька годин. Зейл не був у палаці — так повідомили слуги. Луі поїхав учора ввечері до дружини, щоб навідати її і, ймовірно, повернеться лише на саме свято. Дезарія зітхнула. Їй завжди випадало нести на плечах безліч справ. Але навіть у метушні вона знаходила спокій. — Готово! — вигукнув один із солдатів, ставлячи останню декорацію на місце. — Дякую вам, — усміхнулася вона, — можете відпочити. Солдати кивнули й розійшлися. Зал потроху спорожнів, і стало чути лише потріскування свічок. Дезарія опустилася на стілець, дозволяючи собі кілька хвилин тиші. Вона приклала долоню до чола, вдихнула аромат свіжих троянд, що прикрашали вхід, і прошепотіла ледь чутно: — Усе готово… Її слова розтанули в повітрі, і саме в цю мить до неї долинув знайомий, теплий голос: — Дейзі, привіт. Вона здригнулася. Серце, здавалось, зупинилося на мить. Перед нею стояв Зейл. Без корони, у звичній білій сорочці, злегка розстебнутій біля коміра, і чорних штанях. Простий, але неймовірно шляхетний. Його довге світле волосся було зібране у хвіст, і на сонці воно відсвічувало золотом. У руках — букет білих троянд. Їхні пелюстки мерехтіли, ніби вбирали у себе кожен промінь світла. — Зейле?.. — вона спробувала стримати здивування, але в її голосі все одно бриніла ніжність. — Привіт! А це… кому? — Тобі, звісно, — спокійно сказав він, і легенько простягнув їй квіти. Дезарія розгублено глянула на букет. — Але ж білі троянди… їх неможливо знайти у цей сезон. — Можливо, якщо дуже захотіти, — відповів він і кивнув. — Я поїхав спеціально за ними. На мить вона не змогла вимовити жодного слова. Її очі засяяли, вуста тремтіли від посмішки. Вона ступила до нього і раптово, майже дитячо, обійняла. Від неочікуваності Зейл ледь не випустив букет, але вчасно підхопив його магією — квіти зависли в повітрі, осяяні м’яким світлом. — Дякую… — прошепотіла вона, ховаючи погляд у його плечі. — Не дякуй, — відповів він. — Я подарую тобі всі квіти світу. — Всі не потрібно, — тихо засміялася вона, її сміх був, як дзвін срібних дзвіночків. — Як забажаєш, — посміхнувся він. Надвечір небо загорілося відблисками золота. У повітрі запахло смаженими горіхами, медом і вином. Місто Астравель ожило: на вулицях танцювали діти, магічні сфери світилися над дахами, музика лилася з усіх боків. Зейл стояв на головній площі у білому костюмі з золотими вставками. На голові блищала корона, що відбивала світло заходу сонця. Його постава була рівною, погляд — теплим. Десь серед натовпу стояли Луі та Маргарет, а трохи далі — Дезарія й Анло. Дезарія мала на собі темно-синє, розкішне плаття, що переливалося срібними нитками при кожному русі. Рукавички того ж кольору щільно облягали її руки, підкреслюючи витонченість пальців. — Дорогі жителі Астравелю! — почав Зейл, і його голос рознісся площею. — Я радий бачити вас сьогодні, у це велике свято! Хай Сонце зігріє ваші душі, а Місячна Богиня благословить ваші серця! Натовп вибухнув вигуками. — За Астравель! — вигукнув він, піднявши руки до неба. І в ту ж мить небо спалахнуло тисячами вогнів. Феєрверки розквітали, немов зорі, утворюючи сяйливі крила над головами людей. Ельфи, демони, ангели — усі дивилися вгору, захоплено й щиро. Зейл створив під ногами магічну платформу — тонку, прозору, мов кришталь. Вона підняла його над натовпом, і він, не зводячи погляду, рушив до тієї, кого шукав. — Мадемуазель, — промовив він, коли зупинився перед Дезарією, — чи дозволите запросити вас на танець серед небесного світла? Натовп вибухнув схвальними вигуками. Дезарія зніяковіла, її щоки спалахнули. Але, стримано посміхнувшись, вона поклала руку на його долоню. — Ну от! Його Величність украв мою сестричку! — Анло ображено зітхнув. Вони піднялися все вище й вище. Повітря стало прохолоднішим, легкий вітер розвівав пасма її волосся, а навколо них спалахували сотні вогників. Під ногами зникала одна платформа, натомість з’являлася інша — це був танець довіри. — Зейле! — вигукнула вона, хапаючись за нього. — Не бійся, — прошепотів він. — Довірся мені. — Я вже, — відповіла вона тихо, стискаючи його руку. Її серце билося швидше, ніж будь-коли. Вона відчувала тепло його долоні, запах його сорочки, тихий ритм подиху. Все навколо зникло, залишилися лише вони двоє. Знизу Маргарет стискала руку Луі. — Подивися на них… — прошепотіла вона, посміхаючись. — Я знав, що він наважиться, — з гордістю відповів Луі. Танець тривав. І коли останні вогні феєрверку згасали, Зейл нахилився й ніжно торкнувся її губ. Поцілунок був легкий, як дотик весняного бризу. Коли вони спустилися на землю, натовп вибухнув оплесками. — Вельми вдячний вам за танець, мадемуазель, — усміхнувся він. — Співайте, танцюйте, святкуйте! Вітаю вас зі Святом Сонця, астравельці! Музика знову наповнила вулиці. Люди співали, танцювали, обіймалися. Маргарет підбігла до Дезарії й обійняла її так міцно, що тій ледь вистачило повітря. — Подруго! Це було неймовірно! — вигукнула вона. — Я сама не вірю… Це було так несподівано, але так чарівно! — сміялася Дезарія. Анло стояв поруч, склавши руки на грудях. — Хоч я і не хочу, щоб Його Величність крав у мене Дейзі, але… я радий за сестричку, — пробурмотів він. Луі, присівши до нього, сказав: — Повір, Його Величність добрий. Він її не образить. А зараз — ходімо по солодощі! — Так! — вигукнув Анло, і обидва зникли в натовпі. Маргарет підморгнула Дезарії: — Іди. Я все бачу. Він чекає тебе. Ми із Луі наглянемо за Анло. — Дякую, — Дезарія кивнула, і швидким кроком пішла геть. Палац потонув у тиші. Лише віддалені звуки музики долинали крізь вікна. Дезарія йшла довгим коридором, торкаючись рукою холодних мармурових стін. Серце билося швидко, як після бігу. Попереду — постать Зейла. Він ішов повільно, ніби знаючи, що вона за ним. Коли він зупинився біля дверей своїх покоїв, не обертаючись, сказав: — Я знаю, що ти тут, Дейзі. Вона здригнулася, але вийшла з-за колони. — Привіт… — прошепотіла вона. — Проходь, — коротко мовив він, відчинивши двері. Вона ввійшла. У кімнаті панувала напівтемрява. М’яке світло лампи ковзало по темних меблях. — Я хотів зняти цей плащ і корону як можна швидше, — сказав він, кидаючи плащ на ліжко й ставлячи корону на стіл. — То навіщо одягав? — Хотів виглядати добрим королем у їхніх очах. — Але ти вже добрий король, — сказала вона тихо. Він стояв біля вікна, дивлячись на місто, де ще мерехтіли вогники свята. — Я знаю, що війна близько. Я допускаю це... — промовив він тихо. — Це не твоя провина, — відповіла Дезарія, підходячи ближче. Вона обійняла його зі спини, відчуваючи тепло його тіла. — Ти робиш усе, що можеш. І більше, ніж мусиш. Він повернувся до неї. Їхні очі зустрілися. — Давай просто полежимо й помовчимо? — раптом сказав він. Дезарія усміхнулася й кивнула. Вони лягли на широке ліжко з білим балдахіном. Її волосся розсипалося по подушці, блищало, мов річка під місяцем. Вона зняла заколки й поклала їх на тумбочку. Потім нерішуче підсунулася ближче, обережно торкнулася його руки. Зейл здригнувся, але не відсунувся — лише легенько пригорнув її ближче. Їхні подихи поступово вирівнялися. Світ за вікном зник, залишилося лише тепло й спокій. І коли Луі, тихо прочинивши двері, побачив їх поруч, він лише усміхнувся. — Нарешті, — прошепотів він і зачинив двері, залишаючи їх у тиші ночі.