Розділ 17

Пройшло кілька днів. Зовні — тиша. Але ця тиша не була спокоєм, а радше глухим напруженням перед бурею. В палаці все виглядало так само. Світло лилось крізь високі вікна, слуги метушилися коридорами, та під усім цим виблискувала крижана тривога, яку не міг приховати навіть блиск мармурових стін. У дворі лунав глухий стукіт мечів. З кожним ударом — луна, що летіла крізь повітря, наче серце, що б’ється занадто швидко. — Давайте! Швидше! Сильніше! — голос Луі розрізав повітря. — Так, командоре! — відповіли солдати в один голос, і земля під ними здригнулася. Вони не просто тренувались. Вони готувалися помирати... Кожен їхній рух був точним, майже хворобливо злагодженим. Леза розтинали повітря, ніби шматували сам простір. Луі стояв перед ними. Ні, не той легковажний, усміхнений лицар, якого всі знали. Перед ними стояв командир Луі Реймонд — холодний, жорсткий, із поглядом, у якому горіли полум’яні іскри війни. На його лобі блистіли краплі поту, але він не витер їх. Піт був частиною битви, що наближалась. Його голос гримів, наче грім перед бурею. Навіть вітер, здавалося, слухав його. У той же час, у своїй залі, Зейл теж не знав спокою. Його кімната пахла чорнилом, металом і втомою. Карти лежали розкидані по столу — плани, схеми, стратегії, резервні варіанти. Він продумував усе. Його пальці, вкриті чорнилом, тремтіли від безсоння. Але в очах — ясність. Королівська, смертельна ясність ельфа, який розуміє, що часу вже майже немає. Він теж тренувався. Тілом і розумом. І лише в глибинах ночі, коли всі спали, він виходив у двір, щоб кілька разів розсікти повітря мечем. Йому потрібно було бути сильним. Не для себе. Для неї. Для Дезарії. Для всіх. (Через місяць) Сонце тільки сходило, коли двері кабінету різко розчинились. — Зейле! Провідниця Автора прибула до палацу! — вигукнула Дезарія, задихаючись, з очима, повними тривоги. Перо в його руці завмерло. Король підвів погляд, і на мить час спинився. Світло, що падало на її волосся, нагадало йому, за що він бореться. — Цього разу прибули швидше, ніж минулого, — тихо мовив він, підводячись. Він підійшов, ніжно поцілував її в чоло. — Треба поспішати, — прошепотів. — Не варто змушувати гостей чекати. Дезарія кивнула, намагаючись приховати хвилювання, що стискало груди. Біля головних воріт уже чекала Провідниця Аврора. Її крила мерехтіли, переливаючись сріблом і синім світлом, як саме небо. Вітер ворушив пасма її волосся, а її команда стояла поруч, спокійна, зосереджена. — Радий бачити вас особисто, Провіднице, — промовив Зейл, схиляючи голову. — Усі попередні рази до нас приходила Крилата Пентаграма і пан Лейр. Але сьогодні ви самі вирішили навідати нас. Аврора кивнула. Її голос був твердий, мов сталь. — Зейле, вороги вже на підході. Вони пройшли портал. Мовчання опустилося, як крижаний покрив. Зейл застиг. Його серце стислося, а в грудях — холод. — Рано… — ледве прошепотів він, прикриваючи обличчя рукою. Потім глибоко вдихнув, зібрав себе докупи і глянув на Луі. — Негайно! Всі армії Астравелю — до Великого порталу! Спрямувати всі сили в серце ворога! — Так, Ваша Величносте! — Луі приклав руку до серця й кинувся бігти, віддаючи накази. Аврора ж дивилась на все це спокійно. — На даний момент виконуйте накази Зейла, — сказала вона своїй команді. — Я втручуся, коли прийде мій час. І саме тоді повітря потепліло, стало м’яким, і десь позаду долинув голос — лагідний, але могутній: — Згодна з Авророю. Ви впораєтесь, діти мої…. — Місячна Богиня! — прошепотіла Дезарія й низько вклонилась. — Провідниця і богиня… разом… — тихо промовив Зейл. — Неймовірно. І все закрутилося. Солдати бігли, маги готували закляття, крилаті відлітали в небо. Повітря наповнилося звуками металу, кроків, голосів. Крилата Пентаграма розділилась: Альфа, Гамма і Бета рушили в саме серце ворога. Дельта та Епсилон залишилися охороняти палац. — Дезаріє! — Зейл підійшов до неї, вхопивши за плечі. — Сиди в палаці! Благаю тебе! Її очі палали вогнем рішучості. — Нізащо! Я не буду сидіти, коли всі йдуть на смерть! — вигукнула вона, голос її зірвався. — Ти ж обіцяв, що дозволиш мені битися! Зейл мовчав. Він відвернувся, бо не міг дивитися на неї — таку сильну, таку вперту, і водночас таку крихку. — Дейзі, я... — прошепотів, але не встиг закінчити. — Я йду з тобою. І крапка! — сказала вона й побігла переодягатись, залишаючи його самого посеред галасливого двору. Король стиснув кулаки. Потім вдихнув і, не втрачаючи ні секунди, одягнув броню. Метал стискав груди, а меч у руках здавався важчим, ніж будь-коли. Він знав, що йде не лише на війну. Він ішов у безодню. Перед виходом він покликав Фелікса. — Феліксе! — Так, Ваша Величносте? — відгукнувся той, застібаючи обладунок. — Бережи Дезарію. Ціною власного життя, якщо потрібно. Якщо з нею щось станеться — я цього не пробачу. Погляд Зейла був лезом. — Так! — відрубав Фелікс. — Клянусь, я захищу її будь-якою ціною. Поле битви палахкотіло. Метал глухо бився об метал. Крики. Кров. Дим. Люди з пістолетами, танками, літаками. Астравельці — з мечами, магією і вірою. Небо було червоне, мов світанок, що несе смерть. Закляття розривали землю, блискавки падали з неба, вибухи глушили навіть молитви. Луі рухався, мов буря. Його меч спалахував на сонці — чистий, холодний, смертоносний. Він рубав ворогів один за одним, не відчуваючи втоми, хоча кров уже текла з плеча. Його очі палали. «Маргарет… моя люба Маргарет… Я повернусь. Я мушу повернутись...» думав про себе він... Кожен його удар був обіцянкою. Зейл був не ельфом, а полум’ям. Його меч світився золотом, а земля під ногами плавилася. Він ішов крізь ворогів, не думаючи, не відчуваючи — тільки вбиваючи. Його магія сонця палала навколо, спалюючи все темне. Десь далі — Дезарія. Її рухи були як танець смерті. Ельфійська грація в поєднанні з відчаєм. Вона вбивала точно, холодно. Фелікс прикривав її з тилу, ставлячи щити, відбиваючи кулі. — І ще мінус один! — вигукнула вона, втираючи кров з щоки. — Ви як завжди чудові, моя пані! — усміхнувся Фелікс, хоча його руки вже тремтіли. Вони билися в зоні, покинутій усіма — мертвій землі, де сходилися всі кордони. Лише руїни веж, пил і кров. — Чорт! — раптом вигукнув Луі, падаючи на коліна і тримаючись за плече. Зейл почув його і блискавкою кинувся вперед. Його магія спалахнула, і небо зойкнуло. Усі літаючі судна ворога розлетілися в повітрі. Земля задрижала. Він добіг до Луі, розсікаючи ворогів на ходу, і простягнув руку. — Ти як завжди вчасно, друже! — прохрипів Луі, встаючи. — Знаю, — коротко відповів Зейл. На мить їхні погляди зустрілися — втомлені, але живі. Король обернувся і побачив її. Дезарія стояла посеред хаосу — світла, як промінь серед ночі. Вона билася, не відступаючи ні на крок. Але її рухи ставали повільнішими. Його серце стислося болем. — Дейзі... — прошепотів він, і цей шепіт був гучніший за всі вибухи. Луі глянув на нього й коротко сказав: — Вона впорається. Вона не здається. Зейл зітхнув. І знову — мечі, полум’я, магія, крики. Астравель горів, але ще стояв.