Частина 3

У спробі повернути контроль над власним життям, вона вирішила укріпити свій дім сама. Дяченко знайшла компанію, що спеціалізується на безпеці житла, і подзвонила їм у стані тривоги. Її голос тремтів, але вона чітко пояснила, що потребує найвищого рівня захисту: заміна всіх замків на дверях та встановлення решіток на вікнах. Майстри поставились із розумінням. Вже наступного дня вони приїхали. Спершу перевірили кожен вхід до помешкання — двері, балкон, навіть маленькі вікна у ванній. Було вирішено встановити броньовані двері з подвійним замком, а також надійні сталеві решітки на всі вікна першого поверху. Роботи тривали майже цілий день. Емма увесь час була поруч, тримаючи фото свого загиблого коханого. Коли майстри завершили, вона вперше за довгий час глибоко зітхнула. Нові замки клацнули із глухим металевим звуком, що прозвучав як обіцянка безпеки. Емма знала: вона не зможе повернути минуле, але могла захистити себе зараз.

***

Учора ввечері у власному будинку було вбито молоду дівчину — Євгенію Андрієнко, відому серед друзів як талановиту піаністку. За попередньою інформацією поліції, дівчину задушили, після чого їй відрізали пальці. Найстрашніше — виколоті очі, що вказує на неймовірну жорстокість з боку нападника або нападників. Євгенія з дитинства грала на фортепіано, її руки були її життям. Музика була її всім, і тепер це назавжди зруйновано. Її близькі в шоці, а суспільство не може оговтатись від такої жорстокості. У той самий момент Емма, перебувала на парах. Вона гортає соцмережі і раптом натрапляє на новину. Її серце стискається — вона не знала Євгенію особисто, але такі новини не залишають байдужим нікого. У груповому чаті вже всі обговорюють трагедію, а вона мовчки дивиться в екран, не знаючи, як це взагалі можливо. У мережі вже почалися обговорення, люди вимагають розслідування всіх вбивств, а блогери закликають до встановлення відеонагляду в кожному районі. Емма продовжувала дивитися в екран телефону, її погляд був застиглий, пальці не рухалися. Раптом поруч нахилилася Іванна: — Ти це бачила?.. — тихо прошепотіла вона, звертаючи увагу на шок Емми. — Так… Це жах. Як таке могло статися з Євгенією… — відповіла Емма з ледь помітним здриганням у голосі. — В неї ж були золоті руки. Я бачила, як вона грає на фортепіано. А тепер… — Іванна не могла закінчити. Їхня розмова набирала обертів — обидві дівчини шепотілися про деталі трагедії, обговорювали, що могло статися і чому. Кожна нова деталь з пабліків здавалася ще моторошнішою. Але раптом їх перебив голос викладача: — Дяченко, Крамар! Ми на парі, не в пабліках! Ця розмова зачекає до перерви! — суворо сказав він, дивлячись поверх окулярів. Дівчата швидко прибрали телефони, намагаючись зосередитися, але думки про Євгенію не відпускали. Після пари, коли дзвоник нарешті пролунав, Емма та Іванна вийшли з аудиторії в тиші. Навколо студенти гомоніли, хтось сміявся, хтось обговорював контрольну, але дівчата мовчали. Вони тільки кивнули одна одній, ніби без слів домовились. — Пішли в магазин? — першою порушила тишу Іванна. —Так, треба щось випити... хоча б води. Горло пересохло після того, що ми читали, — відповіла Емма. На вулиці було прохолодно, вітер тягнув за поли пальт. Вони мовчки дійшли до найближчого супермаркету, а коли зайшли всередину — знову заговорили. — Я не можу перестати про це думати. Уявляєш, вона була вдома… у безпеці. А вийшло так... — сказала Емма, обираючи пляшку соку. — І пальці… Це ж не просто вбивство, це наче знущання. Вона ж грала, її музика — то було щось особливе… — Іванна стиснула зуби. Вони ходили між полицями, іноді брали якісь дрібниці, але думками були зовсім не тут. Вбивство Євгенії стало для них шоком, темною плямою на тлі звичайного студентського дня. — Як думаєш, поліція знайде його? — раптом запитала Емма. — Має знайти. Так просто це не можна залишити… Дівчата вийшли з магазину, кожна з невеликим пакетом у руці й думками, які ще довго не даватимуть спокою. Біля входу вже стояла компанія хлопців. Серед них — Аян, у темній куртці, з сигаретою в руці. Він стояв, розслаблено притулившись до стіни, час від часу сміючись з друзями. Емма й Іванна вже звикли, що ця компанія завжди тулилася біля входу, але сьогодні в них зовсім не було настрою для балачок. Вони майже пройшли повз, коли раптом пролунало: — О, а ось і наші красуні! Як справи, дівчата? — зухвало кинув Аян, усміхаючись, ніби це був комплімент.Емма стисло знизала плечима й нічого не відповіла, прискорюючи крок. Але Іванна зупинилася. Її очі блиснули. — Йди до біса, Аяне, — твердо сказала вона, не знижуючи тону. — Ми не в тому стані, щоб слухати твої дешеві жарти. Аян трохи здивувався, але не відступив. — Ого, а що трапилось? Нерви, Іванко? Чи може хтось знову щось "не те" прочитав у пабліках? — у його голосі був відвертий сарказм. — Ти взагалі чуєш себе?! — підвищила голос Іванна. — Дівчину вбили! Жорстоко! А ти тут смієшся і куриш, наче нічого не сталося! Інші хлопці почали притихати, атмосфера різко змінилася. Напруга висіла в повітрі. — Це не твої справи, — нарешті сказав один з друзів Аяна, але вже не з тим викликом, як раніше. — Ні. Це справи всіх. Бо поки ви будете стояти й насміхатись — нічого в цьому світі не зміниться, — відповіла Іванна й рішуче пішла вперед, залишивши мовчазну тишу позаду. Емма дивилася на неї з захопленням. Вперше за день вона відчула, що голос може бути зброєю. Щойно дівчата рушили далі, позаду почулось глузування: — Ой, дивіться, Іванна розійшлась! Може, в неї ПМС? — кинув один з хлопців, і компанія вибухнула сміхом. — Та вони просто без хлопців, от і злі! — додав інший. Іванна різко обернулася. — Ви — просто мразі. Огидні, примітивні істоти. Вас би в підвал, щоб хоч трохи мозок включився! — кричала вона, не підбираючи слів. У її очах палала лють.Аян підійшов ближче, сигарета ще диміла в руці. Він не усміхався. Погляд став холодним. — Ти зараз отримаєш по губах, ясно? — сказав він, і зробив крок до Іванни. Але раптом поруч загурчав мотоцикл. Усі озирнулися. З’явився чоловік. На ньому був чорний шолом із затемненим візором, який він трохи підняв. Видно було лише очі — одне зелене, інше сіре. Його постава була впевнена, голос — спокійний, але жорсткий: — Руки прибери, герой. Вони не твої рівні. Хлопці спершу зависли. Аян стиснув кулак, але відступив. Чоловік повільно пройшов уперед, спокійно, не знімаючи шолома. — Ідіть звідси, поки цілі. Ви тут не головні. І не розумні. Ще кілька секунд хлопці коливалися, але потім, киднувши кілька образливих слів, пішли. Їх голоси стихали за рогом.Ще кілька секунд хлопці коливалися, але потім, киднувши кілька образливих слів, пішли. Їх голоси стихали за рогом. Емма дивилася на незнайомця. Ці очі… в них було щось глибоке, щось небезпечне і водночас... заворожливе. Вона не відривала погляду, поки випадково не зустрілася з ним. Він усміхнувся: — Палишся, — кинув спокійно, майже грайливо. Емма знітилася, насупила брови, тупнула ногою й рішуче пішла в бік входу. — Ідіот, — пробурмотіла вона собі під ніс. Іванна залишилась стояти на місці ще кілька секунд, ошелешена всім, що сталося. Потім ніби прокинулася й побігла за подругою. Чоловік у шоломі стояв ще хвилину. Мовчки. Його постать ніби застигла, очі — одне зелене, інше сіре — не зводили погляду з входу до університету. Навколо вже стихли голоси, порожні пляшки закотились під лаву, а вітер тихо шелестів опалим листям. Нарешті він повільно повернувся, сів на свій мотоцикл і без зайвих звуків поїхав, зникнувши за поворотом, ніби й не було його тут ніколи. Всередині корпусу Емма й Іванна йшли довгим коридором. Емма мовчала, хмурила брови, але подруга не могла втриматися: — Ну що, він тобі явно сподобався, ага? Особливо ті очі... мм, Еммочко, в тебе аж щоки почервоніли! Емма зупинилася, обернулась до неї з холодним поглядом. — Перестань. Це безглуздо. Я кохаю Артура. І не збираюся навіть думати про якогось мотоцикліста з красивими очима, — сказала різко. — Ага, «тільки очі», звичайно… — захихотіла Іванна. — Просто гарні очі. І все. Не вигадуй романів там, де їх нема, — пробурмотіла Емма й знову рушила вперед, стискаючи плечі, ніби захищаючи себе від думок, які сама не хотіла визнавати. День тягнувся довго. До п’ятої години вечора дівчата просиділи на парах, втомлені, з головами, повними і конспектів, і думок про ранкові події. На останній лекції Емма ледь не заснула — очі стомлено ковзали по слайдах презентації, а мозок давно «відключився». Іванна, ковтаючи позіхання, нахилилась до подруги: — Чуєш, може, до тебе сьогодні? Бо я точно не витримаю сидіти вдома з цими новинами й вечерею з мамою. Емма кивнула: — Так, ходімо. Я щось приготую. Візьмемо солодке, і просто будемо мовчати або дивитись якусь нісенітницю на Netflix. — Або говорити про хлопця з різними очима... — підколола Іванна, але швидко відвернулась, бо вловила гострий погляд Емми. — Я сказала — не починай. О 17:00 вони вийшли з корпусу, на вулиці вже відчувалась вечірня прохолода. Йшли повільно, загортуючись у пальта, а думки були водночас розкидані й спокійні — бо попереду була ніч, подруга поруч, і хоча б трохи тепла у цьому божевільному дні. Дорога до дому була довгою, але спокійною. Сонце вже почало ховатися за дахами будинків, і місто огортала м’яка сіра тиша, час від часу порушена автомобільним гудком чи гавкотом собаки. Емма та Іванна йшли поруч, загорнувшись у шарфи, кожна у своїх думках. Раптом Емма витягла телефон і засміялась: — Поглянь на це, — сказала, повертаючи екран до Іванни. На екрані був дурнуватий мем: зображення кота, який сидів на стільці у формі трону з підписом: «Коли чекаєш, поки всі тупі люди вийдуть з кімнати, щоб почати думати вголос». Іванна подивилась — і вибухнула сміхом. — Це ж про тебе на філософії! — Ага, і про тебе на парі з математики! Вони зупинились прямо на тротуарі, обійнявшись від сміху, не стримуючи себе. Люди, які проходили повз, злегка озирались, але дівчатам було байдуже. Їхній сміх був голосний, живий, і на мить — по-справжньому щасливий. У тій миті не було ні страху, ні тривоги, ні жорстоких новин. Тільки дві подруги, вечір і дурнуватий мем. Коли дівчата нарешті дісталися до квартири Емми, сонце вже повністю сховалося за горизонтом, а місто наповнилося вечірнім світлом ліхтарів. Емма відчинила двері, кивнула Іванні — мовляв, проходь, як удома. Квартира була затишна, з приглушеним теплим освітленням, м’якими пледами та ароматом кориці від свічки на підвіконні. — У тебе завжди пахне як у кав’ярні, — усміхнулась Іванна, роззуваючись. — Бо я — естет, — відповіла Емма, кидаючи сумку на пуф і вмикаючи телевізор. Вони вмостились у вітальні, розклали диван, витягли подушки й запаси смаколиків. Емма поставила фільм — "Субстанція". — Це класика жахів… ну, типу, — промовила вона з усмішкою. — Типу дебільна класика, — відказала Іванна, і вже за кілька хвилин вони обидві сміялись з абсурдних спецефектів і театральної гри акторів. Якийсь слиз повз по екрану, люди кричали ні з того ні з сього, а персонажі поводилися так, ніби сценарій писали під час вечірки. — Це точно створили після трьох чашок кави і двох склянок вина, — сміялась Емма, втираючи сльози від сміху. Фільм закінчився пізно. Дівчата розклали диван, загорнулись у ковдри й довго ще шепотілись у темряві, поки не змовкли зовсім. Хтось із них останній раз зітхнув, і в кімнаті запанувала тиша, порушувана лише ритмічним диханням двох подруг, що хоч на ніч забули про жахи реального світу. Було ще темно. Тьмяне світло світанку ледь пробивалося крізь штори, коли Емма спала, згорнувшись під теплою ковдрою, обличчя притиснуте до подушки. Десь поруч тихо хропіла Іванна, але раптом вона прокинулась і сіла, дивлячись у телефон. — Еммо... — її голос був тихим, але тривожним. — Мммм... — Емма перевернулася на інший бік, насуплена. — Якого біса, Іванно?.. Ще ж ранок… У нас встати тільки о восьмій… — Еммо, послухай мене, — перебила її Іванна, голос її затремтів. — Вбили Аяна. Емма миттєво сіла, ніби прокинулась від холоду. Її погляд був здивований і різкий, як грім посеред ночі. — Що значить «вбили»?.. Як?.. Іванна ковтнула слину, її руки тремтіли, коли вона тримала телефон. — Його знайшов один із друзів. Вони мали зустрітись вранці. Але той прийшов до нього і… — вона зробила паузу. — Його тіло знайшли у ванній. Його… пошматували, Еммо. Уся спальня була в крові. І… був слід від крові — від спальні до ванни. Емма мовчала. В її очах — жах, нерозуміння, шок. Вона повільно зняла ковдру, ніби намагаючись повернутись у реальність. — Це… неможливо… Ще вчора він хотів вдарити тебе. А сьогодні… — її голос Емми затих. Обидві сиділи, як застиглі. В квартирі було тихо, тільки годинник на стіні клацав із кожною секундою, нагадуючи — світ більше не той, яким був учора. Дівчата довго мовчали. Годинник цокав, але ні Емма, ні Іванна не промовляли ні слова. Шок повис у повітрі, мов густий туман, крізь який важко було навіть дихати. Погляди втуплені в підлогу, думки розсипані, наче уламки скла. Нарешті Емма повільно встала. — Пішли на кухню. Треба щось випити... На кухні було затишно, попри холодну новину. Емма увімкнула чайник, витягла з полиці каву, а потім — мовчки почала готувати сніданок. Вона рухалась автоматично: яйця, тостер, сковорідка. Її руки працювали, щоб розсіяти напругу. Іванна сіла за стіл, підперши голову долонею. — Взагалі не віриться… Він був живий. Грубий, токсичний, але живий… Емма нічого не сказала. Вона лише поставила перед подругою чашку з кавою і тарілку з млинцями. Минуло дві години. Вони майже не говорили, лише ковтали каву і механічно жували сніданок, час від часу кидаючи погляди на годинник. Перед тим як вийти, Іванна подивилась на телефон і різко сказала: — Еммо… У чаті хтось згадав, що вчора ми сперечались з Аяном. Типу публічно. І… є думки, що ми… ну… причетні. Емма застигла біля дзеркала, злегка поблідла, але відповіла спокійно: — Значить, тим більше треба йти. Якщо ми не прийдемо — запідозрять точно. А так принаймні покажемо, що нам нічого приховувати. Іванна кивнула, але в її очах все ще жила тривога. — А якщо… до нас хтось підійде? Почне щось питати? — Тоді тримайся, Іванно. Бо тепер ми в грі.