Частина 4

Емма та Іванна повільно йшли алеєю університетського двору. На перший погляд — звичайна прогулянка перед парами, але атмосфера навколо була натягнута, наче струна. Кожен погляд, кинутий на них студентами, ніби різав повітря — холодний, насторожений, скоса. Ніхто нічого не казав уголос, але думки були написані на обличчях: вони щось приховують. — Ти бачила, як вони на нас дивляться? — тихо промовила Іванна, ховаючи очі за темними окулярами. — Бачила, — зітхнула Емма. — Всі думають, що ми якось причетні до смерті Аяна. — Це через ту сварку вчора, — додала Іванна. — Але ж ми не... У цей момент до них стрімко наблизився хлопець — друг Аяна, Лев. Його погляд палав люттю. Він зупинився прямо перед дівчатами, не залишаючи їм шляху для відступу. Вся увага натовпу миттєво перемкнулася на них. — Дівчата, — сказав він голосно, так щоб чули всі навколо, — не вважаєте ви дивним, що вчора ви сперечалися з Аяном, а сьогодні його вже немає? — Його голос ставав дедалі гучнішим. — А може, Емма, ти ще й до смерті свого хлопця Артура причетна? По двору пройшов шепіт, як хвиля: "Що? Артур теж...?" Емма стояла мов громом уражена. Вона зазвичай стримана, мовчазна, ніколи не встпала в публічні сварки. Але зараз її щось зламало. — Як ти смієш! — її голос тремтів, але не від страху — від гніву. — Ти навіть не знаєш, що сталося, але вже судиш? — А чого тут думати? — не зупинявся Лев. — Двоє хлопців, обидва мертві, і ти була поруч! І тоді, раптово для всіх — навіть для самої себе — Емма з усієї сили вдарила його кулаком у обличчя. Лев похитнувся, тримаючись за щоку. Шепіт перетворився на шоковану тишу. Іванна дивилась на подругу з подивом, але не осудом. Здавалося, цього разу саме удар був єдиною мовою, яку всі навколо розуміли. Після удару Емма ще кілька секунд стояла, важко дихаючи. Обличчя Лева було червоним і з подивом, змішаним зі злістю. Проте більше ніхто не наважився сказати ані слова. Емма повернулась до Іванни, схопила її за лікоть — не грубо, а впевнено — і повела вперед, крізь натовп, який розступився без жодного звуку. Вони мовчки увійшли до корпусу і попрямували до своєї аудиторії. Кожна тримала у собі мішанину емоцій: образу, страх, гнів і втому. Але не було сил їх проговорювати — тиша між ними була глибшою за будь-які слова. Уже сидячи в аудиторії, серед студентського шуму, дівчата намагались вдати, що все нормально. Але їхні погляди уникали один одного — обидві прокручували в голові події останніх хвилин. У цей момент до них підійшла Ксенія Веристюк. Тиха, але завжди уважна студентка, з якою вони не були надто близькі, але й не ворогували. Вона злегка посміхнулася і сіла поруч. — Я все бачила, — сказала вона спокійно. — І хочу, щоб ви знали — я вам вірю. Іванна підняла голову, а Емма вперше за день м’яко подивилась на когось. — Серйозно? — тихо спитала Емма. — Так, — кивнула Ксенія. — Люди люблять вигадувати, коли не знають правди. Але я бачила, як ви поводитесь. Це — не очі винних. Тиша навколо ніби трохи розсіялася. Уперше за довгий час дівчата відчули, що вони не самі. Після чергової лекції Ксенія легко доторкнулась до плеча Іванни й з усмішкою кинула: — Дівчата, а давайте на каву? Я пригощаю. Кафе «Етюд», знаєте його? Емма й Іванна переглянулись. У їхніх очах майнула недовіра, змішана з цікавою несподіванкою. Після кількох секунд мовчання Емма злегка знизала плечима: — Чому б і ні? Але після останньої пари. — Домовились, — підморгнула Ксенія. Відтоді дівчата почали проводити більше часу разом: перерви, обговорення тем, навіть мовчання з нею було якимось легшим. Поступово тріщина навколо них перестала бути такою гострою. Перед останньою парою, сидячи за своєю партою, Ксенія раптом заговорила тихим, але енергійним тоном: — А ви знали, що на першому курсі я ледь не викликала швидку викладачеві, бо подумала, що він зомлів, а він просто йогу практикував під столом? Це було настільки абсурдно, що Іванна розсміялася першою, а за нею і Емма. Сміх, легкий і щирий, розливався аудиторією. Їхні голоси лунали, мов дзвінкі ноти, і хоч на них знову дивились цього разу — без осуду. Та раптом Ксенія завмерла, її погляд спрямувався до дверей. До кабінету зайшов новий викладач. Статний, з рудим волоссям, і… очі. Одне — сіре, інше — зелене. Цей контраст був таким нереальним, що аж заворожував. Емма перестала сміятися. Її погляд закам’янів, мовби вона щойно побачила привид. Її руки, що щойно жваво жестикулювали, лежали нерухомо на столі. Іванна, помітивши це, нахилилась і шепнула: — Це ж не той мотоцикліст, що заступився за нас, коли ми з Аяном і його дружками сварились? Емма продовжувала мовчати. Її очі не відривались від нього. І тільки за мить, ніби з глибокого сну, вона повільно, майже безглуздо, кивнула. Іванна повернулась до Емми з хитрою посмішкою, ледь стримуючи сміх. — Ти бачиш, як ти на нього дивишся? — прошепотіла вона, нахилившись ближче. Ксенія підхопила, теж усміхаючись: — А він, до речі, нічогенький. І фігура, і погляд... І щось таке в ньому є. Емма не чула їх повністю. Вона була занурена в споглядання. Новий викладач, високий, з рудим волоссям, стояв біля дошки і щось готував у своїх матеріалах. У ньому було щось магнітне — не просто зовнішність, а сам спосіб, як він рухався, як тримав спину рівно, як погляд ковзав по класу, ніби він уже все про всіх знав. Кабінет наповнився легким шепотом — студенти перешіптувались, обговорюючи новенького. Але все стихло, коли задзвенів дзвоник. Чоловік встав перед дошкою, оглянув клас, і його очі — сірий та зелений — зупинились на Еммі. Здавалося, що він щось у ній вичитував. — Я Гликерій Марченко. Можете звертатись просто — Гликерій, — мовив він низьким голосом, трохи хриплуватим, але теплим. Після невеликої паузи він почав говорити щось по-філософськи, міркуючи про суть свідомості, буття, вибір і мораль. Його слова текли неспішно, мов річка, яка затягує у свій плин. — І, будь ласка, — додав він, — записуйте все, навіть якщо здається, що це несуттєво. Несуттєве іноді важливіше за головне. Ксенія нахилилась до Іванни: — Слухай... ти не помітила, що вони з Еммою схожі? — Ага! — тихенько пирснула Іванна. — Він високий, вона теж не низька. Він рудий — і вона. У неї зелені очі — і в нього... ну, частково теж. Вони обидві подивились на Емму, яка не зводила погляду з викладача. Та зрештою відірвалася від спостереження й зітхнула: — Можливо, ми й схожі. Але лише зовнішньо. Дяченко кинула ще один погляд на Гликерія. Зріст — мінімум метр дев’яносто, відзначила вона про себе. Я — десь 175. Але так... щось є. Після насиченого навчального дня, коли дзвоник востаннє пролунав у стінах університету, Ксенія, Іванна та Емма вирішили провести вечір разом і попрямували до знайомого й затишного кафе «Етюд». Там, серед м’якого світла ламп і звуків джазової музики, вони вибрали вже знайомий столик біля вікна — саме той, де колись Емма розмовляла з Наталією. Щойно вона сіла, її погляд на мить затуманився. У голові знову промайнули спогади про Артура — його усмішка, голос, останній вечір разом… Серце стиснулося від болю, і кілька секунд вона мовчки дивилася у вікно, заглиблена в думки. Іванна, помітивши зміну в обличчі подруги, обережно торкнулася її руки: — Еммо… Може, вже час відпустити його? Він завжди буде в твоєму серці, але ти жива, і життя триває… Емма зітхнула, її очі знову стали яснішими. — Так… Ти права. Я повинна жити далі. Для нього, для себе… Вони мовчки підняли чашки з кавою, кожна подумки думаючи про своє, але відчуваючи — в цю мить вони разом, і це головне. Кавові чашки повільно порожніли, а розмова між дівчатами ставала дедалі спокійнішою. Вечір обгортав місто м’якою темрявою, і в «Етюді» запалилися ліхтарики, які створювали атмосферу спокою та затишку. Нарешті, розплатившись і обійнявшись на прощання, Ксенія, Іванна та Емма розійшлися по домівках, кожна — зі своїми думками та настроєм. Емма, повернувшись додому, скинула пальто, заварила собі чашку чаю і одразу сіла за письмовий стіл. Перед нею лежали охайно впорядковані конспекти з лекцій — усе, що вона уважно записувала протягом дня. Вона уважно перечитувала сторінку за сторінкою, наче проживала заново кожну пару, відтворюючи в голові важливі думки викладачів. Час минав непомітно, і годинник показував уже глибоку ніч, коли очі почали злипатися, а рядки в зошиті ставали все менш виразними. Відчувши втому, Емма зібрала конспекти, вимкнула настільну лампу та, злегка позіхнувши, вирушила до ліжка. У тиші ночі її думки поступово розтанули, поступаючись місцем сну, який приніс спокій і полегшення. Ранок почався для Емми неспішно. Прокинувшись від лагідного дзвінка будильника, вона повільно підвелась з ліжка, відчуваючи втому після короткого сну. Волосся трохи розтріпане, думки ще в обіймах сновидінь — вона попрямувала до кухні. Там, швидко оцінивши вміст холодильника, Емма вирішила не гаяти часу й приготувала собі прості бутерброди. Смакуючи сніданок, вона мовчки дивилась у вікно, де сонце тільки починало торкатися дахів будинків. Після сніданку дівчина зібрала речі й вийшла з дому, направившись до університету. В коридорах було незвично тихо, і коли вона зайшла до знайомої аудиторії, одразу помітила — Ксенії й Іванни немає. Здивована, вона написала їм. Іванна відповіла, що підхопила застуду й сьогодні залишилась вдома, а Ксюша написала, що до неї несподівано приїхали батьки з іншого міста. Зітхнувши, Емма сіла на свою звичну першу парту біля вікна. Втома тиснула на повіки. Вона опустила голову на руки, думаючи просто трохи перепочити… і не помітила, як поринула у сон. Минала година, коли її розбудив спокійний, але досить чіткий голос: — Еммо, ви рішили виспатись саме на моїй парі? Це був Гликерій — викладач філософії, знаний за свої спокійні, але проникливі лекції. Він не звучав злим, скоріше здивованим і трохи розчарованим. Емма одразу підвелась, почервонівши: — Вибачте, будь ласка… Я майже не спала цієї ночі… Вона відкрила зошит і швидко почала записувати його слова, намагаючись не втратити жодної думки. Лекція тривала, і з кожною хвилиною сон поступався місцем уважності. Останні пів години пари Гликерій час від часу поглядав на Емму. В його очах була м’яка іронія, а на вустах грала ледве помітна усмішка. Здавалося, він вже пробачив її ранкову слабкість і навіть із доброзичливістю спостерігав, як вона зосереджено занотовує його слова, намагаючись не втратити жодної думки. Її старанність зворушувала, і це відчувалось у погляді викладача. Та коли пролунали останні слова лекції, і Гликерій закрив конспект, вираз його обличчя змінився. Усмішка зникла, а на її місці з’явилася звична серйозна гримасса — та, що завжди супроводжувала завершення кожної його пари. Він звів очі на студентів і промовив спокійно, але твердо: — Я сподіваюсь, наступного разу ніхто не плутатиме філософію з ліжком для сну. Погляд ковзнув по Еммі, не докірливо, а радше нагадуючи: тут, у цих стінах, важливі думки — і вони потребують уваги. День був надзвичайно виснажливим: постійна концентрація, купа інформації, а ще й похмуре небо не додавало настрою. Проте, попри втому, Емма вирішила відвідати Іванну — їй було важливо побачити подругу, яка захворіла й пропустила сьогоднішні пари. У кімнаті Іванни було затишно, чай на столі парував, а в повітрі стояв легкий запах апельсинів. Вони почали говорити про самопочуття Іванни, і спершу Емма проявляла щиру турботу, але потім злість, яка накопичувалась протягом дня, прорвалась назовні. — Ну знаєш, Іванно, — сказала Емма різко, — ти ж знаєш, як мені було важко сьогодні, а ти просто... зникла. В найважчий момент! Іванна намагалася щось відповісти, але Емма вже бухтіла далі. Її емоції були справжні — образа, втому, сум. Та зрештою вона заспокоїлася, обійняла подругу, приготувала їй просту, але теплу вечерю й пішла додому. Підійшовши до своєї квартири, вона раптом завмерла. Біля дверей лежала лялька без голови. На грудях у ляльки був приліплений стікер: «Я слідкую за тобою, лялю». Серце Емми закалатало. Вона стрімко відчинила двері, замкнула замок зсередини та почала перевертати квартиру — зазирала під ліжко, відкривала шафи, шукала хоч найменший натяк на присутність когось чужого. Але в домі було порожньо. Вона викинула ляльку і записку у смітник, хоча руки тремтіли. Проте спокою вже не було. В її думках знову виник образ того самого маніяка, що вбив її хлопця. Його тінь знову з’явилась у її житті... Після тієї моторошної знахідки біля дверей, Емма вже не могла ні про що інше думати. Її думки немов застрягли у нескінченному лабіринті страху й підозри. Образ ляльки без голови не йшов з голови, а напис на стікері відлунював у свідомості як тривожний дзвін. Вона почала згадувати події останніх днів — дрібні деталі, які тоді здавались випадковими, тепер набували зловісного значення. Чужий погляд у метро. Пошарпаний лист у під’їзді з незрозумілими словами. Випадкове повідомлення в соцмережах від невідомого акаунта. Все це тепер виглядало як частина єдиного ланцюга. Емма думала про нього — того, хто відібрав у неї її коханого. Вона пам’ятала лише загальні риси: бліде обличча та великий зріст. Поліція тоді нічого не довела. Випадок зам’яли. Але Емма знала — ця людина була реальна. І зараз він знову тут. Ближче, ніж будь-коли. Її серце то шалено билося, то стискалося у грудях. Вона переглядала старі фото, листи, навіть новини — у пошуках будь-якої зачіпки. Хто він? Чому повернувся? Чого він хоче тепер? Щоразу, коли вона проходила повз дзеркало, їй здавалося, що в ньому відбивається щось інше. Щось… за її спиною. Ніч огорнула місто важкою темрявою. За вікном шелестів вітер, ніби хтось тихенько стукав у шибку. Емма довго не могла наважитись лягти спати. Всі світильники в квартирі світилися, хоча очі вже пекло від втоми. Вона ходила з кімнати в кімнату, перевіряючи замки, заглядаючи під ліжко, до ванни, в шафи — ніби сподівалася, що це лише гра уяви. Та страх сидів усередині, холодний і липкий. Вона вимкнула світло тільки в спальні, залишивши нічник — маленьке жовте світло, що кидало тінь на стіну, схожу на постать, яка завмерла в кутку. Емма злякано відвела очі й притиснулася до стіни. Ліжко здавалося надто великим, кімната — надто тихою. Кожен звук — крик чайки, скрип підлоги, шум сусідського душу — звучав як сигнал небезпеки. Вона лягла, натягнувши ковдру до підборіддя, мов дитина, яка вірить, що ковдра — броня від усіх чудовиськ. У голові крутилась одна думка: «Він поруч. Він десь близько. Він знає, де я сплю...» Серце билося глухо, майже боляче. Вона ледь дихала, намагаючись не видавати звуку, ніби хтось міг його почути. Перед тим, як заплющити очі, вона ще раз подивилася на двері. Замкнені. Але чи достатньо цього?