Часть 2

Аврора Коли батько ще був живий, у нашому домі панувала гнітюча атмосфера. Мама плакала майже щодня. І ось — знову. Сльоза скочується її щокою, коли я, випадково обернувшись, ловлю цей момент. Саме тому я й хотіла їхати сама. Але вона не дозволила. Повезла мене до гуртожитку на своїй машині, ніби їй це було життєво важливо. Поки мене заселяли, вона намагалася всміхатися, підбадьорювала, говорила щось лагідне. Але кожна її посмішка здавалася мені болючим відлунням того, чого вже не повернути. Можливо, їй дійсно було не все одно. Можливо, вона навіть любила мене. Але мені вона була потрібна раніше. Коли я знемагала, кричала про допомогу, хоч і мовчки. Тепер же — вже пізно. Я вирушаю в нове життя, і не хочу нести з собою уламки старого. Ми вийшли надвір. Вона повільно йшла до машини, ніби щось відтягувало її назад. У якийсь момент простягнула руку — ніби хотіла обійняти мене. Та в останню мить стиснула її в кулак і опустила. — Гроші я тобі щомісяця надсилатиму… Але ти, бодай іноді, пиши мені, добре? — Ага, — коротко відповіла я. Наші стосунки з нею давно стали натягнутими. Коли я найбільше потребувала її підтримки, вона завжди ставала на бік батька. Досі не розумію, як вона могла це робити. Після його смерті мама намагалася налагодити наші стосунки, бути ближчою, але мені вже це не було потрібно. Я перегоріла. Виснажила всі сили на даремне очікування. — Що ж… Бувай. Облаштовуйся тут, старанно вчися. — Гарної дороги. Діалог вийшов таким же холодним, як і поїздка сюди. Вона щось говорила, намагалась жартувати, підтримати розмову. А мені вже нічого не хотілося казати. Я стояла біля входу й спостерігала, як вона їде геть. І тільки коли її машина зникла за поворотом, я нарешті змогла видихнути. Я більше не мусила дивитися в очі тим, хто пам’ятає мене старою. Тут я зможу стати новою. Я обернулася до величної будівлі гуртожитку. Вступити сюди було непросто, особливо на бюджет. Але я це зробила. Можливо, удача й справді нарешті на моєму боці. Університет і гуртожиток розташовані зовсім поряд — між ними лише дорога, затишний парк і невелике озеро, яке блищить на сонці, мов дзеркальна крапля, загублена посеред зелені. Тут красиво по-особливому: просторо, світло, спокійно. Ніби саме місце шепоче, що тут можна почати все з чистого аркуша. Акуратно підстрижені кущі, як мовчазні охоронці, формують ідеальні лінії вздовж доріжок. Під ногами — бруківка, тепла від ранкового сонця, що здається навіть м’якшою, ніж удома. Дерева, розставлені немов за планом, тягнуть гілки вгору — до світла, до неба, до нового. Будівля університету виглядає велично: масивні дубові двері, що здаються надто важкими, щоб їх могла відчинити звичайна людина. Вони як символ порогу між «до» і «після». Скляні вікна сяють на сонці, відбиваючи небо й верхівки дерев, а фасад — наче дихає історією та сотнями голосів, які вже пройшли через ці стіни. Погляд ковзає ліворуч — і я помічаю стадіон. Просторий, відкритий, обрамлений біговими доріжками. Тиша, що там панує зранку, майже медитативна. Навіть із відстані він виглядає як місце сили. У голові одразу виникає картина: я, в навушниках, з вітром у волоссі, біжу крізь ранкову прохолоду, залишаючи тривоги позаду, під кожен удар серця, кожен крок.Я зайшла всередину й попрямувала до своєї кімнати. Вона на четвертому поверсі — з п’ятнадцяти. Піднялася сходами, притискаючи до себе валізу. Серце билося швидше, долоні пітніли. Мені сказали, що я житиму з однією дівчиною. Ми ділитимемо кімнату найближчі кілька років. Я не боялася людей. Просто… ніколи не мала справжніх друзів. Тих, яким можна було б довірити свої страхи й бути впевненою, що тебе зрозуміють. Зазвичай спілкування обмежувалося іменем, віком — і все. Я не допускала інших до себе, і мене це влаштовувало. Бо так було безпечніше. Моя рука потяглася до дверної ручки. Вона легко піддалася, як ніби й сама запрошувала всередину. Я сховала ключі в кишеню й обережно ступила на нову територію свого життя. Усередині мене зустрів невеликий передпокій — затишний і чистий. Полиця для взуття, на якій стояли дві пари акуратно виставлених кедів. Над нею — вішалка для верхнього одягу й велике прямокутне дзеркало з ледь вицвілою рамою. У його віддзеркаленні я виглядала трохи чужою — ніби ще не вписалась у цей простір, але вже стала його частиною. Я зняла кросівки, залишила їх біля входу і пройшла далі. Зліва — ванна кімната. Біла плитка, невеличка душова кабінка, умивальник з дзеркалом, кошик для білизни. Все виглядало охайно й трохи стерильно — ніби чекало на нову історію. Далі — туалет. Простий, без нічого зайвого. Наприкінці коридору — кухня. Вона здалася напрочуд світлою й зручною: стільниця з дрібними царапинами на поверхні, як сліди від колишніх мешканців; шафки, розташовані в два ряди; холодильник, трохи гуде; два стільці, що стоять біля квадратного столу з серветницею посередині. З балкона доносилося свіже повітря, наповнене запахом дерев і осіннього ранку. Я зробила крок вперед — хотіла роздивитися все краще. Та не встигла. Раптом двері праворуч від кухні різко відчинилися. Я здригнулася. На порозі з’явилася дівчина. Русяве волосся було зібране у недбалий пучок, кілька пасм випадали на щоки. Сірі очі блищали з цікавістю. Вона була одягнена в простий топ і штани в клітинку — затишний, домашній образ, але водночас у ній було щось приголомшливо привабливе. Вона виглядала легко, невимушено — ніби з фільму, де персонажі прокидаються красивими й усміхненими, навіть не намагаючись справити враження. — О, привіт! Ти, мабуть, моя нова сусідка. Ласкаво прошу! Сподіваюсь, тобі тут сподобається. Я вже другий рік тут живу. До речі, ми будемо в кімнаті тільки вдвох. Мене звати Маргарита Бєлікова, але кажи просто Ріта. Або Марго. Але тільки не повне ім’я — воно якесь... гротескне. Досі не розумію, чому батьки таке обрали! Її слова сипалися без зупину, як весняний дощ. Я не встигла й рота відкрити, як вона вже видала весь вступ. — А тебе як звати? — раптом перепитала вона. — Аврора Вернадська. — Гарно звучить! Заходь, покажу тобі кімнату. Вона зникла за дверима, залишивши їх ледь прочиненими, а я, глибоко зітхнувши, потягнула за собою валізу. Металеві коліщата ледь чутно проїхались по підлозі, і я переступила поріг кімнати, яка на найближчі роки мала стати моїм новим домом. Простір виявився напрочуд затишним. Світлі стіни, велике вікно з білою фіранкою, крізь яку м’яко пробивалося денне світло. У кутку стояла висока шафа, поруч — дерев’яний стіл із лампою на гнучкій ніжці, з протилежного боку — невеликий комод із глянцевою поверхнею. Два ліжка розташовувались по обидва боки кімнати, розділені вузькою смугою килима з геометричним візерунком. Одне ліжко вже було зайняте. Воно виглядало по-домашньому: акуратно застелене пухнастим білим пледом, на якому лежали декоративні подушки. Над узголів’ям висіли кілька постерів — фільми, серіали, цитати. Поряд — маленький колаж із фотографій, на яких дівчина обіймає друзів, сміється, тримає чашку кави біля вікна. На столику збоку — легкий творчий безлад: косметика, парфуми, пара обручів, відкритий щоденник із яскравими наклейками. Це був куточок, який дихав життям, спогадами, звичками. По кімнаті панувала ідеальна чистота — така, що мимоволі закрадається думка: або вона дуже охайна, або спеціально прибрала перед моїм приїздом. Усе виглядало продумано, організовано, але водночас не штучно. В цій кімнаті було щось тепле. Щось, чого мені так не вистачало. — Половина шафи твоя, дві шухляди в комоді теж. Ми житимемо в одній кімнаті, але сподіваюся, порозуміємося, — сказала Ріта, повертаючись до дзеркала й продовжуючи фарбуватись. — А тут є квартири з кількома кімнатами? — спитала я, відкриваючи валізу. — Є, звісно. Вони на останніх поверхах. Там живуть мажори — у кожного своя кімната. Кажуть, деякі з них навіть напівпорожні. Але вони не дозволяють підселяти до себе нікого. Виглядають, ніби ковтають кисень тільки з дозволу батьків. — І ніхто не намагається це вирішити? — Та мали б, але ректор на їхньому боці. Батьки щедро платять — і все. Я продовжила розкладати речі, а всередині почала закипати злість. Окрема кімната була б подарунком. Не через Ріту — вона, навпаки, здавалась приємною. Але ночами… я не знаю, як витримуватиму чужу присутність. У такі моменти мені потрібно бути наодинці. Щоб ніхто не побачив, якою я буваю насправді. — Щось сталося? — голос Ріти перервав мій внутрішній монолог. — У тебе просто таке... похмуре обличчя. — Я просто втомилась з дороги. — Хочеш, проведу тобі екскурсію? Тут поруч магазини, піцерія, кафешка, кальяна. Можемо пройтись парком біля університету. Що скажеш? — Навіть не знаю... — Та ходімо! Нам же разом жити. Заодно краще дізнаємось одна одну, — усміхнулась вона. Мурашки пробігли по шкірі. "Краще дізнаємось одна одну" — ці слова звучали тривожно. Я ж обіцяла собі змінитися, не ховатися від людей. Але водночас, ці спроби зблизитися викликали паніку. Якщо я піду з нею — це може стати початком чогось нового. А якщо відмовлюсь — ми просто житимемо як співмешканки, майже не розмовляючи. Можливо, саме так мені і легше. Тиша. Самота. Безпека. Але тоді я залишуся тінню. Другорядним персонажем у власному житті. І хоч це звучить заманливо — спокій, самотність, навчання — хіба я не мріяла про щось більше? Ріта поглядала на мене через дзеркало, в очікуванні. Я натягла найщирішу усмішку, на яку була здатна. — А хоча... давай. Веди мене на свою екскурсію.