Часть 3

Аврора 5:00 Сьогодні мій будильник не дзвонить уперше за такий довгий час. Не тому, що я не збираюся на тренування — просто пів години тому я його вимкнула, щоб не будити Марго, яка ще спить. Я тихо одягаюся й виходжу на вулицю, біжучи підтюпцем доріжкою в парку до стадіону. Вже минуло рівно чотири дні з того моменту, як я переїхала сюди. І, на мій подив, поки все йде добре. Той вечір я подумки внесла в мій топ найкращих моментів у житті. Ніколи не була такою щасливою від звичайної прогулянки. Вона й справді провела мені екскурсію по всіх магазинах і забігаловках поблизу, розповіла про деяких викладачів, футбольну команду і змагання, які тут проходять. Спочатку я боялася, що не зможу відповідати на деякі питання і вона образиться, але Ріта без зайвих слів зрозуміла натяк і більше розповідала про себе та життя в універі. Питання про мене були легкі: чому обрала цей університет, який улюблений колір, з якого міста, яка спеціальність і чи хочу по ній працювати в майбутньому. Наступного дня вона потягла мене в продуктові магазини, питала, що я люблю з їжі. Ми накупили всього, що тільки можна, і разом приготували вечерю. Вона продовжувала розпитувати, і цього разу я теж відповідала активніше. Ріта вчиться на журналіста, і я щиро жалію тих, у кого вона братиме інтерв’ю — вона просто завалює питаннями. Але мені це подобається. Її балакучість рятує, коли я не можу придумати тему, а тиша більше не така гнітюча. Вона навіть казала, що моя мовчазність їй подобається — з нею не важко мовчати, і вона почувається зі мною спокійно. По всьому універу в неї знайомі, хоча вона лише на другому курсі. Поки ми гуляли парком, до неї привіталося, мабуть, осіб двадцять. Вона легко ладнає з усіма, навіть з викладачами. Є, звичайно, ті, кому вона не до душі, але про них вона майже не розповідає. Про батьків — також небагато. Вони з нею посварилися, і все літо вона провела в гуртожитку, відмовившись повертатися додому. Її старший брат кілька разів намагався її забрати, але марно. Марго хотіла повести мене в кальяну, але нас не пустили — мені ще немає вісімнадцяти. Вона засмутилась, але не відступила, і вмовила піти посидіти в кафе. Я не люблю подібні місця, особливо після того, як кинула курити, але пожаліла її. Щоб розвеселити, розповіла, що незабаром у мене день народження, і пообіцяла, що ми обов’язково сходимо в кальяну, щойно мені виповниться вісімнадцять. А вчора ми ходили на шопінг, купили трохи одягу перед початком навчання. Виявилось, у нас однаковий смак — ми радилися одна з одною і дивилися на речі однаково. Ці кілька днів хоч і здавались звичайними, але залишаться в моєму серці назавжди. Коли я підбігла до стадіону, то помітила хлопця на турніках. Він уже другий день поспіль там, і це починає мене напружувати. Я звикла проводити свої ранкові ритуали на самоті, і не люблю, коли в такий час за мною хтось спостерігає. А він спостерігав. Я буквально відчувала його погляд шкірою кожного разу, коли пробігала повз. У моєму місті я майже ніколи не зустрічала людей вранці. Хіба що кілька сонних облич дорогою на роботу. Зазвичай усі в цей час ще сплять. То що він тут робить? Сьогодні перший день навчання, і я трохи хвилююся. Буде знайомство з одногрупниками та викладачами, і я не хочу вдарити в багнюку обличчям. Я налаштована серйозно — це моє майбутнє. Я не хочу після випуску сидіти на маминій шиї чи, ще гірше, повертатися у те прокляте місто. Я залишила його позаду, як і все, що там було. Бачив би мене зараз батько. Він усе життя був впевнений, що я не вийду в люди і навряд чи вступлю в нормальний заклад. Можливо, я б і хотіла, щоб він побачив, як я не покинула навчання, а працювала над собою весь минулий рік. Уявляю його обличчя, коли я оголошую, що більше не житиму в його «славетному» будинку. Він би кричав мені вслід, що я не смію ступати туди й щоб його очі мене не бачили. І ще, що я — неблагодарнатварюка, а він витратив на мене ціле життя й гроші. Мама б плакала в кутку, як завжди, а потім пішла б його втішати, кажучи, що я ще повернусь і вибачусь. Ні. Добре, що він мертвий. Я повертаю погляд до турніків. Тепер їх там двоє. Ідеально. Просто день мрії. Лють охоплює мене. Невже я встаю так рано дарма? Що тепер — прокидатися о третій ночі? Хіба тільки п’яних студентів на лавках зустрічати. Я глибоко вдихаю. Що це я так розходилася? Може, вони справді просто тренуються. Але чому мене це так тригерить? Просто ігноруй. Вони не заважають — поки не лізуть і не говорять до мене. Цього я точно не витримаю. Я пам’ятаю свій перший ранок, коли тільки почала бігати. Я не могла більше терпіти й сидіти цілу ніч у кімнаті, наповненій темрявою. Я спостерігала, як сходить сонце, і не могла залишатися в задушливому просторі. Здавалося, кожен дюйм дому був заповнений липким страхом і монстрами, які тільки й чекали, щоб вистрибнути й задушити мене. Я вибігла на вулицю й бігла, поки не впала. Вперше за довгий час я не відчувала страху цілий день. Наступного ранку, як тільки ніч відступила, я знову пішла на пробіжку. Свіже повітря було ніби кисень для душі. Але одного дня мені зустрівся нетверезий чоловік. Він схопив мене за руки, щось бурмотів, намагався заговорити. Я вирвалася й побігла — так швидко я ще ніколи не бігала. Після того два дні не виходила з дому. Але на третю безсонну ніч — знову вибігла. І з того часу обираю найтихіші місця. Та сьогодні — знову хтось на моєму маршруті. І ось ще хтось під’їхав до них. Та ну їх нахер. Я розвернулася й побігла назад до гуртожитку. Могла б ще пів години бігати, але краще провести цей час у душі, ніж витримувати їхні погляди. Хтось скаже, що я не соціальна чи боюся людей. Та мені байдуже. Моє моральне здоров’я — у пріоритеті. Холодна вода стікає по тілу, заспокоює, повертає до реальності. Після переїзду тривожність ночами відступила, але безсоння тримається. Сьогоднішню ніч я провела в телефоні. Як не намагалася заснути — нічого не вийшло. Навіть рівне дихання Марго поруч не допомогло. А зараз, коли вже час діяти, втома накриває з головою. Після душу я залпом випиваю чашку кави. Раніше я принципово її не пила — вичитала, що вона викликає тривожність, тому перейшла на чай. Але сьогодні потрібна артилерія потужніша. Я повертаюсь у кімнату — Марго розвалена на ліжку й досі спить. Хоча щойно чула її будильник. Як вона взагалі примудряється знову засинати? Підійшовши до її ліжка, погляд мимохіть затримався на стіні, вкріпленій фотографіями. Я завжди помічала ці знімки, бо вона часто згадувала їх у розмовах. Але тепер я дивилася на них з особливою уважністю. Найбільше фото — це її родина, велика і тепла, щаслива на знімку. Хоч вони й не розмовляли вже пів року, цей кадр залишався на своєму місці. Іноді вона поглядала на нього, і в очах з’являлася легка сумна тінь, як ніби вона сумує не тільки за тими, хто є на фото, а й за тим, що колись було між ними. Між словами на її губах і мовчанням був якийсь невидимий місток. Далі йшов знімок з братом. Високий, з легкою щетиною, він дивився прямо в об'єктив, а його погляд, здається, був наповнений впевненістю та захистом. Їхні стосунки виглядали справжніми, гармонійними. Якось було помітно, що в його погляді є підтримка і розуміння, яке не потребує слів. Це було фото тих людей, які завжди будуть один для одного в важкі часи, навіть якщо не завжди будуть поруч. А потім, поруч із цими серйозними і важливими образами, був знімок з друзями. Восьмеро людей, усміхнених, переплетених руками і плечима, ніби вони завжди мали бути разом. Всі вони виглядали справжніми — без масок, без прикрас, просто такими, якими є. Від цього фото йшло тепло і радість, яка переповнювала їхні серця, а разом з тим, чомусь у мене в грудях щось стискалося. Це було так природно і щиро — коли тебе оточують такі люди, які справжні, без фальші, коли тебе розуміють навіть у тиші. Мені ніколи не вдалося відчути таку близькість і таку гармонію в колі людей. Я дивилась на ці обличчя і мимоволі порівнювала з власним досвідом. Вона була такою щасливою, що мала таких друзів, тих, хто пам’ятає про неї навіть через відстань, хто сумує, хто чекає. І в цей момент я зрозуміла, як це важливо — знати, що десь є ті, хто чекає на тебе, хто сумує. Це важко пояснити словами, але те тепло, яке йшло від її фотографій, було таким справжнім, що я навіть заздрила тій простій і дивовижній зв'язці, яка є у її житті. Я одним рухом стягую з неї ковдру. Вона стогне, розплющує очі, намагається забрати її назад. Але ковдра вже в мене в руках, і вона, змирившись, сідає. — Ти такими темпами весь перший навчальний день проспиш. — Ну і нехай… зате висплюся, — бурчить вона, розвалюючись на ліжку знову. Я тільки похитала головою й почала ритися на полицях, шукаючи щось підхоже для пар. Вибрала чорну спідницю, що облягала стегна, з невеликим розрізом, і червону кофтинку — у тон помаді. Волосся зібрала у високий хвіст. — Серйозно, як ти це робиш? Перший день, а ти вже виглядаєш як огірочок. Ще й на пробіжки ходиш. Як можна так рано вставати? — Дуже просто. Я просто не лягала. Вона підвела брови, дивлячись на мене: — Та ти божевільна. — Я серйозно. І якщо ти зараз не підеш збиратися, то точно запізнишся. — Цей навчальний рік тільки почався, а я вже його ненавиджу… Я посміхаюсь і тихо зітхаю. Попереду ще довгий день, і він точно буде непростим. Але я вже тут. І навіть попри втому — я хочу прожити його повністю. Перша пара йшла спокійно. Навіть нудно. Мої однокурсники, з якими я не встигла ще познайомитися, намагалися не заснути під монотонний голос жінки років сорока п’яти. Я сиділа біля вікна, одна з небагатьох, хто тримався бодрячком. Але навіть я відчувала, як втома накриває — очі злипались, тіло нило після недоспаної ночі, думки повільно пливли. Викладачка — Ольга Андріївна, в міру строга, в окулярах, показувала презентацію й розповідала, що нас чекає на першому курсі. Я намагалась уважно слухати, ловити суть, але кожне наступне її речення гіпнотизувало. Ще трохи — і моя голова впала б на парту. І тут — стукіт у двері. Я ледь не здригнулася від несподіванки. У клас зазирнула дівчина. У викладачки на обличчі з’явився тіньовий грим. Дівчина була невисока, з ніжними рисами обличчя, які створювали враження якоїсь легкості й невимушеності. Її волосся було зібране в два милі хвостики, що додавали образу дитячої безпосередності, але водночас і щось особливо цікаве в ній було. Одне з пасм волосся було трохи світлішим за інші, немов залишок непереможеного фарбування, але це не виглядало невдалим — навпаки, воно надавало її зовнішності певного шарму і природної неохайності, яка робила її ще більш привабливою. На дівчині була коричнева сукня в клітинку, що підкреслювала її струнку фігуру. Тканина ніжно спадала до колін, а кожен її рух викликав відчуття м'якості і легкості, ніби вона була частиною повітря. Клітинка на сукні, здається, жила своїм власним життям, додаючи її образу певної загадковості та нестримної енергії. Вона несміливо перебирала пальцями край тканини, немов шукаючи момент для спокою, щоб утримати в руках щось стабільне серед хвилювань навколишнього світу. Це був жест, який здався простим, але в той самий час розповідав про її невпевненість, про те, як вона намагається знайти своє місце серед інших. Її очі, захищені стильними окулярами з тонкою світлого кольору оправою, додавали її образу інтелектуального вигляду. Окуляри не тільки ставали акцентом у її зовнішності, але й надавали їй особливої витонченості, як штрихи на полотні, що підкреслюють всі інші деталі. Вони робили її вигляд ще більш унікальним, додаючи шарму і глибини. Цей аксесуар створював відчуття, ніби вона була глибокою, спокійною та завжди готовою до роздумів. — Перепрошую, можна увійти? Викладачка глянула на неї зверху вниз, холодно: — Юна леді, як можна було примудритися запізнитися на перше заняття? — Це сталося випадково… — тихо промовила дівчина, ховаючи погляд. — Ставтеся до навчання серйозніше. Ви тільки почали перший курс, а вже запізнюєтесь. Сідайте. Червоний рум’янець накрив її щоки й шию. Вона прошепотіла «дякую» і поспішила зайняти найближче вільне місце — біля мене. — Вибач, я сподіваюся, ти не проти, що я сюди сіла? — запитала вона тихенько, з надією в голосі. Її очі говорили: «Будь нормальна, не проганяй». — Та ні, все гаразд. Ти нічого не пропустила — до твого приходу всі боролися зі сном, — відповіла я, киваючи з легкою посмішкою. Вона помітно полегшено зітхнула й сіла зручніше. — Просто так переживала через перший день, що врешті не могла заснути. А потім ще й будильник проспала… Її речі були не такими, як у більшості — замість модної сумки, у неї був акуратний бежевий рюкзак, який вона обережно поставила на парту. — Я, до речі, Діана. — Аврора. Можна тебе щось спитати? — Звісно. — Це пасмо… Це так задумано? Чи перукар не вгадав із симетрією? Вона спершу здивувалась, а потім засміялась: — Ааа, ти про це! Та ні, це родима пляма. З дитинства така. Колись хотіла пофарбуватись, щоб сховати, але потім передумала. — Воно виглядає круто. Виділяє тебе. Вона вдячно усміхнулась і повернулась до презентації, що все ще тривала. Але навіть Ольга Андріївна вже здалася — дехто відкрито сидів із заплющеними очима. Через хвилин двадцять і Діана почала клювати носом. Цей день тягнувся нескінченно. Безсонна ніч давала про себе знати. Але я трималась. Діана теж. А як там Марго — навіть уявити страшно. Наступна пара була в іншій аудиторії. Коли я зайшла, майже всі місця вже були зайняті. Я озирнулась у пошуках знайомого обличчя — і побачила Діану. Вона махнула мені, і я попрямувала до неї. Ми знову сіли разом, хоча говорили вже менше. Інша викладачка була куди активніша, і нам довелося писати конспекти без перепочинку. І нарешті — перерва. Кинувши Діані коротке «побачимось», я швидко побігла в найближчу кав’ярню. Взяла одну каву і какао, попутно написала Марго, що вже йду. Ми домовились зустрітися на лавці в парку. З кожним кроком думки вертілися в голові: наскільки незвично — жити, спілкуватися, дружити. Це не схоже на те життя, яке було в мене раніше. Але мені подобається ця нова версія себе. З Рітою та Діаною все відбувається природно. Навіть в інстаграмі ми вже обмінялись акаунтами. У Діани — гарні фото природи, малюнки тварин і людей. У Ріти — веселі світлини з вечірок, родини, і навіть є фото з нами, з того вечора, коли нас не пустили в кальяну. Я підходжу до лавки під деревом. Ріта сидить, відкинувши голову назад і заплющивши очі. Я простягаю їй стаканчик із кавою. — О господи, ти моя рятівниця! — видихає вона, зробивши великий ковток. — Я більше не можу. Я вимагаю сну. Чому навчання починається так рано? Невже людство не могло придумати заняття з одинадцятої?! — Бо тоді не було б часу після пар. Я сьорбаю своє какао й оглядаю парк. Люди сидять на лавках, у альтанках, біля фонтану. Живе місце. Живе місто. — Мене ця мігера вивела з себе. Докопалась до мене на першій же парі. Наче я одна така. Вона викинула стаканчик і поклала голову мені на коліна: — Мій юний психолог, зціли мою зранену душу. — Психолог — це голосно сказано. Я тільки на першому курсі. І хто ця мігера? — Ти її, мабуть, не побачиш — у вас вона не веде. Бісить мене ще з минулого року. Як пройшли перші пари? — Краще не питай… я мало не заснула на першій, а на другій рука ледь не відпала. — Співчуваю. — Я, до речі, познайомилась з дівчиною. — Ооо? І як вона? — Звати Діана. Вона причина, чому я не заснула за партою. — Слухай, сьогодні треба піти кудись відзначити перший день навчання. — Нагадаю, мені ще сімнадцять. — Щось придумаємо. Я лише зітхаю. Може, і справді варто розвіятись… — Ти пам’ятаєш, що обіцяла показати мені, де тут бібліотека? — Може, іншого разу? Дай мені хоч трохи полежати нормально, поки пари не почались. Я встала, скинула її голову зі своїх колін, взяла її за руку й почала тягнути в бік університету. — Ні, ти обіцяла. Проведеш мене. — Яка ж ти набридлива… Добре, йду з тобою, але тільки до половини шляху. На більше — не розраховуй. Ми піднялись сходами, йшли знайомим коридором. Я мовчала, бо хотіла подовше побути в її компанії. Вона сьогодні була трохи роздратована, хоча й намагалася це приховати. Але я бачила — вона не така, як учора. Річ у тім, що зранку їй зателефонував брат. Сказав, що батьки хочуть з нею поговорити. Вона має приїхати. Він був злий — що вона шість місяців не була вдома, майже не виходила на зв’язок. Він заявив, що якщо вона не з’явиться сама, то приїде за нею. Марго не коментувала цю розмову, але я бачила, як вона стиснула телефон і як зникла її усмішка після дзвінка. Вона не хоче туди повертатися. І я її розумію. Бо й сама не маю бажання повертатись туди, звідки втекла. — Може, сьогодні нікуди не підемо? — обережно сказала я. — Просто влаштуємо вечір кіно. Купимо чіпси, попкорн, закутаємось уковдри… — Ні-і-і, — перебила вона. — Фільм можна подивитись будь-коли. А от відсвяткувати перший день студентського життя — це святе. — А якщо я не хочу святкувати? — Не кажи дурниць. Ти поводишся як сорокарічна розлучена жінка, у якої з розваг тільки готування, прибирання і бібліотека. Тобі тільки кота не вистачає! — Товариство кота я б твоєму з радістю віддала перевагу. Він хоча б мовчить і не тягне мене гуляти щодня. — М-да… не пощастило тобі з подругою. Але гуляти ми все одно підемо! Я зітхнула. Справді, сперечатись із нею марно. Вона все одно досягне свого. Якщо не піду — вона буде ходити за мною з ображеним виразом до кінця життя. За розмовами ми вже майже дійшли. Бібліотека була зовсім близько, за поворотом на який показував вказівник з надписом. Але я раптом помітила дещо знайоме — тих двох хлопців зі стадіону. Вони йшли просто нам назустріч. Мої плечі напружились. Я опустила очі додолу й спробувала зробити вигляд, що не бачу їх. У голові одразу з’явилися всі ті емоції, які я відчувала під їхніми поглядами — тривожність, роздратування, бажання втекти. Чому саме зараз? Чому саме тут?